Підступна Злючка
Ти прокидаєшся змоклим од страху, витираєш чоло і намагаєшся пригадати видиво, що кролем пострибало у закапелки твого глузду. Серце несамовито стукотить, у роті пересохло.
Береш телефон (03:36) і неквапом рушаєш до кухні, аби випити води.
Переляк поволі вигасає, його застилає імлиста втома, що склеплює повіки...
ДЗИНЬ!
Розплющуєш очі.
Кладеш горнятко на стіл і човгаєш до ноутбука. Вводиш пароль (рік народження твоєї доньки) і розгортаєш Messenger.
User 7108999: Привіт!
Намагаєшся перейти на сторінку «юзера», шукаєш спільних друзів, фото. Ні, нічого немає.
Єдиний пост — і той про... буддизм? Еге ж, а ти в тому нічого не петраєш.
Тупо дивишся на текст, згадуєш, що Тамілку зранку потрібно відвезти до садочка, вимикаєш ноутбук.
× × ×
Таміла сидить у дитячому кріслі позаду й весело розповідає тобі про свою улюблену забавку — м’якого кроля:
— А плавда... Клоля з нами поїде?
Ти не слухаєш.
— Пла-а-авда?!
Перед тобою (Марія просила не лаятися біля Таміли!) водій не ввімкнув поворотника, а інший їде посередині дороги.
— У глові... одні клолі.
Зупиняєшся на світлофорі, нервово стукотиш пальцем по керму, поглядаєш у дзеркало заднього виду і чекаєш.
ДЗИНЬ!
Екран смартфона спалахує: нове повідомлення! Тобі цікаво.
User 7108999: Заціни, що знайшов!
Ти переходиш за покликанням і розглядаєш чотки з тигрового ока, хмикаєш, коли бачиш цінник.
Мить вагаєшся, а тоді відповідаєш на повідомлення, тоді на ще одне, і ще одне, і ще, і ЩЕ...
Здригаєшся од гудка, це ж тобі сигналять! Поспіхом рушаєш.
Дивишся на дорогу і мимоволі зауважуєш, що на білборді, де ще вчора було намальовано червонопикого чорта з казино «Cosmolot» (ти це добре пам’ятаєш, бо сам допомагав клеїти) зараз пише:
ALEA IACTA EST
Знизуєш плечима.
× × ×
Ти не пам’ятаєш, коли це почалося.
Стрічка повідомлень: синє і біле, синє і біле. Нескінченна стрічка.
Стоїть пізня ніч, але ти не відчуваєш втоми (насправді, ти нічого не відчуваєш).
Просто ПОТРІБНО відповідати.
Виявилося, що User 7108999 — це літній мешканець Одеси.
Він не може ходити (не покидав своєї квартири уже кілька десятків років).
Зовсім самотній у чотирьох стінах, а ще й невиліковно хворий — ти його остання розрада.
Ти відповідаєш, і відповідаєш…
...буддизм, чорна магія, книга змін, таро, ворожіння, гниття заживо…
Відповідаєш тому, що потайки знаєш: якщо зупинишся, то User 7108999 скоїть самог... Тьфу-ти!
Які огидні думки!
Але ти знаєш, безперечно, знаєш, що не хочеш стати вбивцею.
× × ×
Тамілка бігає із кролем кухнею.
Ти посміхаєшся і випиваєш чергову чашку кави — безсонна ніч дається взнаки.
Тоді підходиш до доньки, береш її на руки й кружляєш, кружляєш...
Її сміх дзвінкими перлинами осипається на підлогу. А сонячні промінці стрибають стінами й заливають кухню теплим сяйвом.
× × ×
Ти не знаєш, котра година.
І не знаєш, де ти.
Очі горять болем, спина скавулить, а ноги й руки — затерпли.
Тобі вдалося задрімати?
Дивишся на погаслий екран.
Мов у маренні — натискаєш клавішу.
User 7108999: ДЕ ТИ!?!?!
Невдячна тварюка!
ТОБІ з цим жити.
Почвара проковтнула тебе.
Автоматна черга повідомлень, липкий страх і шалена втома.
Торкаєшся чоток на шиї, проводиш пальцями по холодному камінню і спускаєшся до кухні.
Таміла лежить на підлозі, згорнута в калачик. Вона ридала, коли ти прив’язував її до батареї (заважала... відповід...), а тепер заснула — ти цьому радий. Було би боляче бачити її засмученою. Ти її любиш!
Просто не хочеш бути... вбивц...
Падаєш.
× × ×
Ранок.
Сонце заливає кухню і ти... ти... повинен…
× × ×
Намацуєш ноутбук, стягуєш його на підлогу. Від падіння екран б’ється, але ти все одно натискаєш кнопки.
Панічно.
Благаєш Будду Амітабгу дати тобі ще шанс. Єдиний, останній.
Мовчазний екран зеленаво засвічується. User 7108999 онлайн.
Ти схлипуєш од полегшення.
З віконця Messenger до тебе тягнуться кролячі лапи з багряними очима поверх.
Радо хапаєшся за них.
× × ×
Лежиш у темряві й посміхаєшся сам до себе, міцно стискаючи чотки на шиї доньки.
— У глові... одні клолі, — шепоче пересохлими губами Тамілка.
× × ×
Прокидаєшся.
Не можеш поворушити руками — занадто тісно. Ти у ящику?
Дихати нічим.
— Таміло? — кличеш тихенько.
Прислухаєшся, намагаєшся почути доньчин щебіт, або спів. Вихоплюєш фрази, що долинають до тебе, мов з-під землі:
— Ще... молим... упокоєн... душ...
— ...РАБА...
Засинаєш.
