Intrare

Простір завібрував, забринів віддаленими голосами. Вони були такі неприродні тут, у місці де тиша і звук – це одне й теж, бо ні те ні інше не мало ніякого значення перед абсолютною неосяжністю безодні, в яку змогли б вміститися тисячі всесвітів.

Він почув поклик, хоч це було тихіше за хрускіт самотньої сніжинки, що ламається торкнувшись чола. На ці монотонні наспіви, котрі зливалися в низьке, об’ємне одноголосся можна було б і не звертати уваги, якби серед них не пролунало ім’я. Співці знали, як правильно його вимовити, як вплести його в складну комбінацію інших слів мовами настільки давніми, що ними іще оплакували смерть Авеля.

Ті, хто зверталися до Нього на ім’я вимагали зустрічі, і Він не міг відмовити, бо ім’я – це ключі, на які замикались Його бажання та відмикалися їхні.

Він попрямував до джерела звуку, де вібрація була настільки густою, що «прогинала» собою часопростір ТАМ і зв’язувала докупи безладні молекули темного хаосу ТУТ, утворюючи крихку пористу структуру, крізь яку, доклавши зусиль, можна було просочитись на інший бік. Ніхто не любить, коли його примушують робити зусилля, але у Нього не було вибору, адже ім’я – це ключі і Його бажання вже були замкнуті. Залишилося дізнатися, які особисті бажання жадають відімкнути ВОНИ.

Навколо затанцювали неоднорідні часточки диму. Він торкнувся їх. Вони м’яко наповнювали Його сутність невловиму й безтілесну, змішуючись із нею та надаючи форми. Одночасно з тим, поволі оприявнювався фізичний світ. Стало видно свічки, що були джерелом диму. ЇХ мерехтливі вогні освітлювали стіни тісної печери, рясно помальовані стародавніми символами й знаками упереміш із примітивними зображеннями та брудними словами новітньої мови, що залишали тут нечасті відвідувачі, котрі забрідали сюди випадково і не розуміли справжньої сили цього місця.

– АШТАРОТ!!!

Він знову почув своє ім’я і нарешті узрів співців. П’ятеро осіб. Їхнє волосся було темне й довге, а очі та губи підмальовані смолянисто-чорним кольором. Серед них була дівчина з металічним кільцем у носі і татуюванням у вигляді пентаграми на плечі. З викривленим від страху виразом обличчя дівчина ховалася за спинами решти чоловіків, явно не розуміючи глибинної суті обряду, участь у якому вона зараз брала. Одягнені у шкіряний одяг оздоблений бляшанками, худі й перелякані ці люди стояли в центрі печери, оточені захисним колом на кам’янистій, закіптюженій підлозі. Коло містило зображення древніх рун та гексаграм Соломонових печатей, що захищали цих п’ятьох.

Заляпані кров’ю убитого агнця, чий труп безладно лежав на олтарі поруч, вони витріщалися на оприявненого із диму та вогнів демона виряченими від страху очима.

– Quid vis? – запитав Він їх, що означало: «Чого вам треба?» Голос прозвучав тихо і вкрадливо, але водночас сперте повітря у печері наче стиснулося у кулак від його вібрації.

– Один із співців майже зомлів, та своєчасно був підхоплений товаришами.

– Що? Що він каже? – нервово белькотіли вони новітньою мовою.

– Це стара латинь – пролунала відповідь з-за олтаря, і з тіні виступила ще одна людина. – Аштарот вітається з вами.

Ззовні це був чоловік молодого віку, на межі юності та змужніння. Та демон поглянув у його очі і впізнав їх. Власник цих очей уже викликав його раніше.

– Скажи йому! – крикнув хтось зі співців. – скажи, що ми його прикликали, аби він виконував наші накази! Ми з тобою домовлялись!

Чоловік кивнув.

– Salve iterum Ashtaroth! – привітався він так, як уже робив це кілька століть тому.

– Quid vis? – запитав демон тепер уже в чаклуна.

– Ще вічності. – відповів чоловік тією ж мовою і низько вклонився.

– Ти знаєш ціну. Я даю тобі сотню років – ти віддаєш мені душу.

– Я привів тобі п’ять душ. Забирай. Вони усі твої.

Аштарот поглянув на коло, яке захищало людей. Ті досі не розуміли, що саме вони є агнцями, а не та бідолашна тварина, котру вони випатрали задля жертвоприношення хвилину тому. Коло містило в собі імена янголів, що не дозволяли Йому перетнути лінію.

– Вони захищені. – прогуркотів Демон.

– Що він каже? Запитали співці.

– Він каже, що готовий підкоритися, якщо ви скажете СЛОВО.

– Яке слово?

– Промовте «intrare!»

– Intrare! – запинаючись від страху пробелькотів хтось із них.

Демон всміхнувся. Душа чаклуна була чорнішою, аніж та безодня з якої викликали Аштарота.

Потойбічний подих зі смердючої пащі загасив свічки. Чорна темрява і пронизливі крики жаху «проковтнули» печеру.

«Intrare» означало «ввійди».

І Він ввійшов в коло…