<error>?åçççç∫∫¥øøππ</error>

Податись на конкурс Бабая було не моєю ідеєю. Товариш мимоволі згадав про нього у розмові, я загуглив — ось і уся історія. За день до закінчення подачі творів мені нарешті прийшла у голову ідея для оповідання. Банальна до нестями, втім, кортіло таки спробувати себе у ролі писаки. Це мало бути коротке оповідання про переслідування монстром хлопчака, повне саспенсу, де до кінця не зрозуміло хто або що таке переслідувач та чи він узагалі є. І з відкритим фіналом. Це я любив.

Написати вдалось легко. Втім, форматування опісля відібрало кілька годин мого життя та дещицю нервових клітин. Справа у тім, що початковий текст ну ніяк не вміщався у кляті 666 слів. Зрештою, вийнявши половину соковитих деталей та прикрутивши кілька елементів на нові сюжетні гайки, мені вдалось. Вийшло доволі кострубато (часом я кривився), але може таки буде з того якесь діло. Як на першу пробу пера — видавалось непоганим. Часу покращувати оповідання вже не було, тож я приєднав файл до форми та натиснув на кнопку 'Надіслати на модерацію'.

Наступний тиждень видався заповнений подіями під завʼязку. Конкурс Бабая повністю вилетів з голови. Коли я зрештою згадав про свій обовʼязок прочитати та оцінити роботи суперників, часу залишалось обмаль. Звісно, в першу чергу я зиркнув на своє оповідання. Там назбиралась пачка коментарів. Більшість з них були негативними, проте, раціональними. Так би мовити, прийму до уваги. Вліпивши позитивні рейтинги усім коментарям під своєю роботою, я нарешті взявся до читання. Це був робочий час, тому довелось закритись у туалеті та зануритись у екран телефону. Мене було не легко вразити, проте кілька оповідань у моїй групі були справді моторошні. Зрештою, я дійшов до останнього у списку. Воно, схоже, якось неправильно збереглось, адже замість назви відображались якісь дивні символи: <error>?åçççç∫∫¥øøππ</error>. Сторінка твору зустріла білосніжною пустотою. Я двічі перезагрузив сторінку, спростовуючи у голові гіпотезу про те, що це глюк мого старенького телефону. Не побачивши нічого нового, мені довелось просто закрити дивне оповідання, розчаровано знизавши плечима. Виставивши оцінки, я вимкнув гаджет та повернувся до роботи.

Жахлива біль пронизала спину через кілька годин. Колеги повискакували з крісел, налякані моїм криком. Схопившись за плече, я вибіг у туалет. Сорочка була просочена кровʼю, так наче щось мене добряче вкусило. Зачинившись у кабінці та скинувши одяг, я пригледівся до спини. Пляма крові розповзалась по шкірі, не даючи розгледіти, що ж було її причиною. Зрештою, витерши більшу частину рідини, я не повірив своїм очам. На моєму плечі проступали висічені літери. Вони були такими чіткими, наче їх хтось надрукував. Втім, прочитати написане я не встиг. Біль пронизав мене вдруге. Нові слова, забризкуючи кровʼю білі кахлі, виступили на спині. Хтось стукав у двері. Відчинити я не встиг. Наступні слова почали зʼявлятись одне за іншим. Вони вкривали усе моє тіло від пʼят то голови. Не знаю, скільки часу я корчився від нових нападів. Зрештою у усе припинилось. Чомусь я був певен, що слів на мені було рівно шістсот шістдесят шість.

Стук у двері продовжувався. Не певен чи я кричав, проте колеги, схоже, хвилювались. Пошматований, вкритий кривавими татуюваннями та заюшений кровʼю: таке враження що у дзеркалі відображався зовсім інший чоловік, а не я. Кожен рух викликав біль. Стараючись ні до чого не торкатись, я поволі рушив до дверей.

Як тільки мені вдалось розблокувати замок, двері самі прочинились. По іншу сторону стояли зовсім не мої колеги, а якась істота з макабричного сну. Масивна почвара була загорнута в брудну тряпку, з-за котрої повсюди вилазили огидні мацаки, які ворушились, неначе були живими. Голова потвори була схожа на слонячу, тільки бивнів було шість, а замість хобота звисало кілька вкритих чорною пліснявою обрубків. Очі почвари були настільки жовтими, що, здавалось, дотик до них міг спопелити. З рота істоти текла слюна, яка покрапувала на землю з дивовижною ритмічністю. Нагадувало барабанний дріб. У масивних руках потвори був велетенський іржавий молоток, повністю вкритий якоюсь медоподібною субстанцією. Нарешті звернувши уваго на мене, воно вищирилось, продемонструвавши ряд гнилих зубів, більше схожих на людські. На мить ми завмерли: я — у кататонічному ступорі, воно — у безумному вищирі. Зрештою істота повернула свою огидну голову на сорок пʼять градусів та промовила цілком людською мовою:

— Вітаю у другому турі.