Тоді випало дуже багато снігу. Дуже багато. Щоб прочистити прохід до дверей, тато навіть був змушений вилазити з хати через вікно. А поки пробирався крізь замети, двічі кумедно впав. Ще й снігу наївся. Давно ми з мамою так не сміялися.
Я, звичайно, не лікар (хоч мрію ним колись стати), але вважаю, що не слід було мамі сміятися, бо від цього у неї почалися перейми. Перейми, хто не знає, це коли болить животик. У мене вони теж трапляються, коли багато сміюся.
Пам’ятаю: мама сидить у кріслі, стогне, верещить голосно, а тато бігає в паніці. Дзвонить комусь. Він кілька разів чомусь просив не плутатися під ногами і гратися в машинки. Хоча я грався й не плутався зовсім. Чудний.
Виявляється, наш сусід — дядько Микола, колись працював лікарем! Татко сказав, він прийде до нас, аби допомогти сестричці з’явитися на світ. Я сподівався, що дядько не почне відразу колоти її болючими уколами, як інші лікарі. Брр, ненавиджу уколи! Я тому хочу лікарем стати: щоб мати право всіх колоти, а мене — ніхто.
Сусід пришов досить швидко. Він хитався і погано стояв на ногах. Як я у дитинстві, коли вчився ходити. А ще від дядька погано пахнуло. Так само як від ватки, яку прикладають до ранки після уколів. Я свою досі зберігаю у таємній схованці, хоча вона вже нічим не пахне.
Татко вдячно кинувся до дядька, пояснював, що в таку негоду з села не виїдеш, але той його відсторонив і діловито попросив миску теплої води. Мене відразу випхали до іншої кімнату, тому я не бачив що там далі відбувалося. Крізь стіну чулись мамині ремствування та прокльони, а в перервах — сердите бурмотання сусіда.
Двері відчинилися неочікувано. Тато дивився переляканими очима і запросив до кімнати.
Мама лежала на спині з розставленими ногами. Ніколи такою її не бачив: червоне обличчя, зі здутими венами на скронях, забруднене потом, сльозами та соплями. Вона плакала, просила допомоги.
Дядько Микола пояснив, що сестричка зараз знаходиться у маминому животику, проте він не може її дістати, бо не пускає пуповина навколо шиї. Він показав власні скорчені, криві пальці та сказав, що мої руки значно менші, а пальчики рухливіші, тому я повинен його виручати.
Я не знав що таке «пуповина»; не знав навіть який вона має вигляд. А ще дуже здивувався неуважності сусіда, який дозволив сестричці залізти у мамин животик. Проте, дивлячись як мама страждає, не став суперечити та погодився на прохання.
Сусід взяв мене за руку та запхнув її в дірочку між маминими ногами. Мама навіть не сіпнулась. Рукам було мокро і тепло. Приємно на дотик. Дядько загадав шукати пуповину — щось схоже на городній шланг, з його слів.
Я почергово запускав руки, намацав сестриччині вушка і носик, але ніяк не міг намацати той шланг. Навіть на мить засмутився через свою вайлуватість — не годиться так поводитися майбутньому лікарю. Тоді я став чітко слідувати інструкціям старшого колеги (татко так сказав). І нарешті вдалося — я зняв пуповину!
Сусід мені не подякував. Відштовхнув в сторону і зігнувся над мамою. А вже за кілька хвилин я вперше побачив сестричку. Крихітна, гола, вона нерухомо лежала на руках дядька. Кінцівки безпорадно звисали в повітрі та розхитувалися як маятник на нашому старому годиннику. Шкіра бліда, крім обличчя синюшного відтінку. Вона смішно хрипіла і стиха рохкала, зовсім як порося.
Але дядько Микола не сміявся. Сказав, що у дитини погане дихання і серце стукає не так як треба, а це не дуже добре.
Ввечері вона знову посиніла.
Тоді почалися негаразди. Маму з сестричкою поклали в лікарню —тижнями їх не бачив. Татко сам щодня відвідував хворих, часто злився, а з часом від нього почало пахнути як від ватки, хоч він і не був лікарем. А коли я припустив, що тоді погано розплутав пуповину, то накричав і назвав мене дурнем. Сказав, що сестричка недоношена, бо мало пробула у животику.
Хоч я вже й знаю, що не винен, проте твердо вирішив все виправити. Наступного разу, коли мама приїде з лікарні, то присплю її з татком пігулками зі схованки, а потім зв’яжу, як у фільмі — я бачив! Понюхаю ватку, і запхну сестричку назад до животика. Щоб мама її доносила. Я точно вилікую сестричку. Як справжній лікар!