Світильники

По вулиці йшла кульгава стара. Призахідне сонце розмазувало її огрядну тінь тротуаром. Перехожі, що поверталися з кладовища, воліли обходити стару автомобільною дорогою. Ті ж, хто якимось чином відволіклися, і не зауважили її тихої ходи та уривчастих, мов заслинених, подихів, були вражені її бридким запахом, забрудненим у чортзна – що одягом та покривленими від хвороби пальцями, що стискали ціпок.

Колись цю жінку звали Лідія, але зараз вона відома всім своїм сусідам як баба Ліда. Вона була глибоко хворою. Її ноги — ледве згиналися, її пальці — задерев’янілі бліді покручі, її очі — заздрісні та ослаблі, її язик — їдкий та улесливий, її голос — грубий, її серце — жадібне, а її хист — підготовка до погребіння. У цьому останньому вона була майстринею: десятиліття заробляла омовінням та переодяганням тіл померлих сусідів. Її і так від природи груба натура від такої практики втратила будь-який страх перед всім мертвим, а жадібність та скупість в неї завжди були на «достойному рівні».

Минув уже як тиждень після Воскресіння Христового. За місцевою традицією ще живі родичі навідувалися до своїх уже покійних близьких. Кладовище було розкішним. Впритул оточене будинками, воно тінилося та тіснилося між високими соснами. М’яке тепле світло іскрилося на почорнілому камені надгробків. Вітер, наповнений п’янким хвойним та медовим запахом, майже цілковито нівелював присмак гіркої сирості у повітрі. Огорожі та хрести були на доторк аж теплими. Терен квітнув невинним білим цвітом. Повз нього стежкою проливалося останнє призахідне світло на вихід із кладовища. Сім’ї поволі розходилися. Стривожені діти уже не відходять від батьків, а смикають подоли спідниць своїх матерів, через тривогу та бажання залишити це місце.

Сумні чоловіки востаннє цокнулися чарками; щось болісне і невідворотнє було в тому звукові для них. Поволі тіні розчинялися у навколишньому напівмороці. Десь прощально закричала дитина на руках у батьків. Живих залишалося все менше, і менше, і менше…

Баба Ліда, оперта на теплу огорожу, приглядалася до знелюднених могил із неприхованим задоволенням. Якщо для інших це був день поминання мертвих, то для неї це був день об’їдання мертвих. Після поминок на столах спеціально залишалася їжа та випивка; на могили клали цукерки, печиво та всяку випічку. Цю їжу можна було брати, проте здавна між всіма місцевими існувала неоговорена згода: їжу на кладовищі залишати мертвим. Баба Ліда нехтувала цим правилом роками. Ба більше, уважаючи себе близькою до мертвих, вона зухвало збирала наїдки ледь не після заходу Сонця, зі світильником у руках. Вона скидала у торбу те, що не хотіла їсти на місці, а випивку переливала в пляшки, щоб продати її невибагливим п’яницям. Вона збирала «данину» з усіх, бо вважала усіх винними їй, бо жадібність не дозволяла їй прийняти саму можливість годування мертвих.

Ще до заходу Сонця баба Ліда відчувала певний неспокій. Чомусь сьогодні всі були неспокійні. Беручи із блюдця жменю цукерок, вона відчула страх. Цукерки рясно попадали на землю, застукавши у нерозбірливій сірості; у ближніх зарослях терену, за високими непохитними надгробками, хтось стояв і терся рогами об дерево.

Вмить вона відчула невідомий до цього жах. Усе остовпіле тіло прагнуло розчинитися, лише серце дико билося об кам’яницю. Світ навколо став чорнішим ночі, небо злилося із землею в нероздільне непроглядне море. Світильник, що його впустила рука, без звуку покотився по вільній від перешкод землі. Із панівного ніщо, із товщі землі, стали проглядатися тьмяні вогники. Поволі вони розгорілися до гострих та рівних свічок, що затиснуті були в давно омертвілих руках. Освітлені зломлені ребра зяяли, мов голодна квітка, чорні пелюстки якої тягнулися від щелеп до п’ят.

Вона не бачила, а відчувала озлоблені хижі погляди сотень смертоносно голодних мерців. Кожна частина її тіла беззвучно волала від нестерпного болю в очікуванні незліченних спраглих до крові кісток. Вона бачила тих, кого обкрадала після їхньої смерті, вона гляділа на оспалих мерців, яких об’їдала роками, вона стояла на землі тих, хто через її непомірну жадобу змушений був передчасно страждати, мов безрідний. Уся та вовча спустошлива злоба сочилася безперепонно, і була вона спущена із ланцюга на загнану у пастку здобич. Уся та мить для Ліди була довшою за її колишнє нікчемне життя: воно загасло першим у сонмі підземних світильників. І розвіялися ці вогники, і виступили надгробки під сяйвом Місяця.