Місто

Ми живемо в нутрі звіра.

Його кістяк простягається на десятки метрів увись, а ребра проштрикують сіре від смогу та гнилісних випарів небо. Він гниє давно, давніше, ніж будь-хто з місцевих може пригадати, і трупний сморід цього звіра, якого ми ніжно кличемо Містом, зустрічає нас кожного ранку та вкриває, ніби мерзенною ковдрою, кожної ночі.

Ніхто не знає, звідки взявся звір, але всі знають, що наші предки його зростили. Одне, два, десятки поколінь тому моя мати й твій дід і наш предок-неандерталець знайшли його в колисці, вже заплямованого кров’ю, і пригорнули до себе. З першого ж доторку звір присмоктався до вен наших наївних пращурів, з першого вдиху витягнув останні краплі затхлого повітря з альвеол наших старих, і почав рости.

Звір на ймення Місто ріс невпинно, як школяр, якого таки нагнав зловісний пубертат і розідрав йому спину шрамами росту-та-розвитку-за-календарним-планом, ширився, як карцинома, вперто опираючись лікуванню та молитвам, пускаючи метастази куди тільки не впаде його запилюжений погляд. З кожним метром він розділяв нас та володарював над нами, ізолював нас, ставив між нами стіни з кісток та м’язів, бетону та паперу, недовіри та ненависті, і з кожним кілометром він стирав у нашій пам’яті обличчя рідних та друзів, лишав тільки лихі силуети, розмиті фантоми, привиди непевного минулого.

А потім він почав полювати.

Спочатку він приходив до околиць інших міст та трьома грізними голосами наказував впустити його і віддати весь хліб, і тих бідолаг, як і їх їжу, більше не бачили ніде, лиш вряди-годи хтось впізнавав шматки їх одягу й тіл на узбіччях доріг. З кожним новим годуванням він ріс і витягався в довжині й часі і божеволів все глибше і гірше і яскравіше, і тепер він не полював, а захищався від невидимих ворогів, неіснуючих хижаків, зловісних, втім цілком вигаданих, інфекцій, і з кожним нападом його психозів його психотичні напади на нас ставали менш системними і більш кривавими, і тепер жертвою були не його жертви, розірвані на шматки, як сім’ї, розкидані по стінах, ніби корінний народ по чужій землі, а він самий, і чим далі, тим він ставав могутнішим і з тим безпораднішим, і з часом його почали визнавати і любити і боятись і ненавидіти інші звірі, які наказували своїм містянам цькувати його на йому ж присвячених хвалебних студіях, і напруга між ним та іншими звірами стала такою нестерпною, що перейшла в напругу внутрішню, і він таки луснув.

Звук розрірваних кишок та вологий «плюх» його тельбухів на бруківку ми зустріли з паршивим алкоголем та ще гіршим розумінням того, що нам робити, а робити нам треба було все або нічого. Тож ми, як і кожна раціональна істота, єдиною амбіцією якої є пасивне самознищення, обрали шлях найменшого спротиву та найгірших шансів і дозволили Місту гнити, і воно дозволило нам гнити із ним.

Тепер Місто – лиш пустка, і ми його фантомні жителі. Посміхнися зустрічному і отримаєш плювок в спину чи ніж в печінку, зітри з себе багаторічну кіптяву і захлинешся в помиях, які на тебе дбайливо зіллють сусіди.

Мікробіом Міста, себто ми, розкиданий в околицях його неочікуваного колапсу, приречений навіки переливатися з кишки в кишку, повзти складками вулиць до своїх місць роботи тире розкладання. Ніхто не розмножується в Місті. Єдине майбутнє для нас – це тихе, мляве гниття на одвічно субфебрильному континенті.