Час іти

Мені приснилось, як ми з батьком гуляємо лісом. Потріскування гілок і запах листя міцно закарбувались в дитячій пам'яті. Ми довго ходили між високих дерев, перелазили через сухі колоди, оминали яри. Я любив слухати його історії, пов'язані з цими місцями. Тут він народився і виріс, добре знає кожен куточок. Поруч з лісом цвинтар, а прямо за ним наш город. Дивне місце для захоронень, хоча батько казав, що воно тут стоїть з часів появи самого села. Ліс біля цвинтаря йде вниз крутим схилом, яким сміливці ходять ввечері додому. Через три хати від нас живе крива баба Пилиха, яка, подейкують, займається нечистими справами. В її сусідів постійно дохне живність, а жителі оминають її хату десятою дорогою. Хтось навіть ніби бачив, як вона гуляла нагою в лісі при повному місяці. Батько посміхнувся, а от мені було не до сміху. Йдемо по цвинтарю, зупиняємось біля маминої могили. Погляд батька приклеєний до портрету на плиті. Він повертає голову й питає: «Давно ти заглядав під ліжко?».

Старі дерев’яні двері з облізлою фарбою давно осунулись. Вішаю замок та роззираюсь навкруги. Зарослий двір, гнила лавка під парканом, порослий мохом сарай тільки нагадують про те, як тут колись вирувало життя. Батько часто майстрував, ремонтував практично все, що просили. Здавалося, його майстерність не має меж. Та мала межу витримка. За допомогу часто розплачувались пляшкою. Батько спочатку відмовлявся, завертав. Потім дякував – в господарстві знадобиться. А далі... Кожного свята, на вихідних з сусідами. Та зовсім скоро і компанія виявилась непотрібною. Сіра хмара смутку, що накрила батька після смерті мами, стала чорною.

Продавивши скрипучу хвіртку, я прослизнув у двір. Згорблена баба стояла на порозі. “Таки прийшов? Ходімо…”. Стара пошкандибала в темну хату, я зайшов услід. “Тримай” – простягла щось скручене й зав’язане мотузочками. “Що я вам…” – “Нічого” – перервала. “Потім якось. Далеко не ховай, як вчила” – беззубий рот скривився чи від посмішки, чи від злого оскалу. Окинувши поглядом бабу, посунув до воріт.

Мати померла під час пологів. Мені казали, батько тримався, та всередині був розбитим. Я пам’ятаю його сильним. Здавалося, він завжди знав що і як робити. Я уявляв собі, як підступні злодії потай псують речі сусідів, щоб батько міг їх полагодити. “Щоб з сокири не вилітало топорище треба забити в тримач клин, бажано залізний” – повчав він, показуючи стару розхитану сокиру. “Спробуй сам, а я полізу на горище, перевірю дах, бо трохи підтікає” – поглянув прямо в вічі й поліз драбиною нагору. Клинець мені забити вдалось, але топорище досі хиталось. Батька довго не було. “Тату, я зробив, але щось трохи хитається” – я виліз на горище з сокирою і озирнувся. Вечірнє сонце пробивалось крізь щілини. Батько ритмічно хитався на мотузці, прив'язаній до бантини, дивлячись у далечінь.

Насувались сутінки. Повернувшись від баби, я зайшов у двір та щільно причинив хвіртку. В траві цокотіли цикади, вечір тонув у чорноті. Це не моя провина. Ці слова бухкали в голові, поглинали свідомість. Глибоко вдихнувши, поплівся до дверей. Під ногами тріскотіла відбита від порогу цегла. Прочинивши двері, ступив у темряву. Відсирівший сірник не хотів запалюватись, та врешті спалахнув полум'ям – кімнату оживила свічка. Повернувшись, посунув засув на дверях до кінця. Я любив тебе, тату. Але я не винен, що мами не стало. Зайшов у кімнату, яка колись була моєю. Місячне світло заливало кімнату. Бабин дарунок поклав під ліжко, поволі приліг. Я любив тебе більше за все.

Опівночі в двері постукали. Серце завмерло. Знадвору почувся нечіткий рідний голос. Що б не сталось, Господи. Голос повторився. Що б сьогодні не сталось, я не здамся. Швидко піднявся на ліжку, обперся об стіну. Вхідні двері відчинились. “Синку…” – почулось з кухні. “Синку… Ти забив клинець в сокиру?..”. Руки стали ватними, тіло вмить паралізувало. Погляд завмер на дверях. В коридорі почулись важкі кроки. “Синку… Ти ж знаєш, клинець має бути залізним, інакше…” – гучний удар мало не вибив двері. Хрест! Саморобний хрест з тирлич-трави та гілок, що баба збирала в лісі на повний місяць. Казала, що стримає будь-кого і будь-що, доки тримаєш його в руках. “Синку… час іти зі мною”. Повільно тягнусь рукою до підлоги. “Синку… ти давно заглядав під своє ліжко?”. Серце зупиняється. Під ліжком було порожньо.