Безликий

Іноді я ходжу на цвинтар, аби побачити ряд облич своїх родичів на склепі над прочиненою мармуровою плитою вхідної ями. Іду до них, до матері, тата і сестри, зодягнений, як на урочисте свято, із зов’ялим букетом лілій, оминаючи склепи, кенотафи, стіни колумбарію, янголів, яких розміщують в узголів’ї могили для того, аби запевнити всіх, що мертвець під ними колись був хорошою людиною. У моїх такого немає – мармурова коробка із чотирма колонами і входом, на якому вигравіювано наш родинний герб.

Я не можу сказати, що сумую за ними – мовчазними і мертвими я люблю їх значно більше. Віра в їхнє небуття це єдине, що в мене залишилося. Тому й ходжу до них, аби спогади про їхнє тихе зогниле існування, піднесене забуття і мертву німоту стерли з моєї голови всі епізоди, коли вони були живими. Декілька разів я навіть намагався зсунути ту мармурову плиту, аби поглянути на них, обійняти, поцілувати, можливо, розсадити їх так, аби це нагадувало родинну сцену, таку, яка була в нас щосуботи, з метою, аби їхні розкладені тіла і похилені роз’їдені червами голови, схилені на груди, закарбувалися у моїй голові навіки. Аби щось витіснило з мене спогади, що колись ці тіла були живими. Але нічого не виходило – мармуровий прихисток надійно ховає їх від мене, як чергова насмішка, що навіть у цій ситуації родина все робить по-своєму, наперекір мені.

Найболючіше – це згадувати, що там є місце і для мене. Незаповнений моїм обличчям овал на склепі дивиться на мене, як очниця, око в якій пожерли черви. Це мене злить – я не хочу до них. І тоді я, під час чергових відвідин, розгніваний, оскаженілий, як зранена тварина, кидаюсь на склеп із кулаками, наче він мій особистий ворог із крові і плоті, б’ю його холодні стіни так, наче це може зашкодити йому, але, логічно, з синцями і кривавими подряпинами знову тут залишаюсь тільки я. А моя мертва родина, мабуть, скалить те, що залишилося від їхніх облич, і сміється, коли я надривно плачу і прохаю ніколи, ніколи, ніколи не повертатися до мене живими.

Обличчя їхні на портретах розколоті – жодних рис геть і вгледіти. У сестри наче хто голкою роздлубав очі, у батька немає щелепи, а мама...у неї взагалі не залишилося нічого вище плечей. Може, це я в нападі істерики так пошкодив їхні обличчя – я не знаю. Не пам’ятаю нічого. Завжди йду з цього місця з відчуттям, наче від мене частину відривають. Але продовжую ходити – мені треба заспокоїтись і нагадати собі, що вони мертві. Їхні живі образи більше мене ніколи не потривожать.

Однак, це важко –  тішити себе ілюзіями, що вони завжди були там, під землею; що вони ніколи не були частиною мого життя і мене, адже коли я дивлюся на своє обличчя в дзеркалі, я не можу втекти від розуміння, що я занадто на них схожий. І з роками ця схожість тільки посилюватиметься, поки не розростеться до незбагнених розмірів, як ракова пухлина, поки не розповзеться моїм обличчям, поки не зітре всі мої індивідуальні риси…

Вони були потворами – потворами і померли, потворами і були закарбовані на своїх портретах. Батько без щелепи, сестра без очей, мати без голови. Я боюся їх, я ненавиджу їх, але передчуваю десь в глибині свого скам’янілого серця, що така сама безлика доля спіткає моє обличчя, що коли-небудь займе своє почесне кревне місце між їхніми понівеченими пиками…

Я торкаюся розколини на своєму обличчі, яка простягається від підборіддя до лоба. Від цього воно видає неприємний звук, наче щось скляне тріскається. Пучечками пальців я відчуваю павутинку дрібних тріщин, що розходяться від чималої дірки, де колись у мене був цей довгий, трошки задертий до гори родинний ніс. А ще тиждень назад це був лише невеликий відкол…

Ось тобі і чергове нагадування, що я такий самий, як і вони…