Вікно

Я прокинувся посеред ночі, не в змозі більше зімкнути очей.

Хотілося спати далі, але водночас із тим сон висипався з моїх рук, подібно до піску. Я підвівся на ноги та пройшовся кімнатою в пошуках свого телефона. Третя година ночі. Завтра на роботу.

Несвіжа голова веде мене на кухню. Хоча б перекушу, якщо вже так. Не хочеться пити снодійне аж занадто часто. Світло мені дарує стара миготлива лампочка, яку вже давно варто замінити. Сам не знаю нащо, але я підійшов до вікна. Вгледівся в урбаністичний пейзаж спального району з однаковими бетонними коробками, розкиданими ледь не одне на одній.

Світло не горить практично ні в кого. Тільки в домі навпроти мого свічкою палає самотнє вікно, виділяючись серед інших.

«Невже такий самий невдаха?», — подумалось мені.

Я підійшов ближче та придивився. Мені було цікаво, що ж там робить мій колега по нещастю. А може, це просто хтось забув вимкнути світло, а я вже тут собі надумав?

В тому вікні щось прошмигнуло. Якась висока тінь.

Я ледве встиг розгледіти його.

Похитав головою, намагаючись збадьоритись і відкинути залишки сонливості.

Відвести погляд. Кліпнути раз, кліпнути двічі…

Я знову глянув на те вікно.

Тепер там стояв силует, цілком створений із рук. Руки й руки, з довжелезними, як спиці, пальцями. Він не має очей, але я бачу, як всі ті руки повільно направляються в мій бік.

Я крикнув і впав, відсахнувшись від вікна.

Серце шалено калатало у грудях, і довгу хвилину я не міг змусити себе поворухнутись.

«Щось надумалось».

«Здалось».

«Це світло мерехтіло».

Я підвівся. Довго змушував себе звернути погляд до вікна.

Врешті, я доросла людина, чи хто?

Ну звичайно, у вікні вже нікого не було. Пустка. Нічого.

Це все витвір моєї хворої втомленої уяви.

Певно, ще одна таблеточка снодійного таки не завадить.

Я розвернувся, щоб йти до аптечки.

І воно тут же поклало на мене всі свої руки.