Шовк

– Хороша жінка була твоя мати. – Дід, старий, як сам час, поклав руку мені на плече. – Дарма, що не моя дитина… Роботяща була, як і моя покійна сестра.

Він важко зітхнув. Я прикипіла поглядом до знайомого до болю профілю. Незворушного та холодного. Дід провадив:

– Тепер тут усе буде твоє… Шкода, що ти дівча. – Горло стисло і я лише кліпнула вологими очима. – Шкода… Мати шити навчила?

Хитаю головою.

– Нічого, навчишся. – Дід слабо поплескав мене по спині. – Ніде подітися, бо тільки ти у мене і лишилася, моя лялечко.

Він утер очі. Нікого не було в майстерні, самі лише тонни шовку: розкладені, підвішені до стелі, розстелені столами.

– Піду, попитаю за похорон.

Я не поворухнулася. Дід перетнув величезне приміщення, спустився сходами. Почувся приглушений голос, а тоді рипіння ключа та клацання вимикача. Запанувала темрява. Він що, лишив мене?

Я мала б кинутися до дверей, покликати його та натомість застигла. Завтра труну заколотять і я ніколи більше не побачу материне обличчя. Крок за кроком, обережно підійшла впритул та роздивлялась рідні риси, що, наче перлина, сяяли у місячному світлі. Полилися гарячі сльози і я нарешті не стримувала ридання. Полотна шовку з холодним блиском поглинали звуки мого горя. Я торкнулася маминої руки у шовкових рукавичках. Чому її взагалі поклали сюди? Вся оповита дорогоцінною тканиною, вона лежала тут, як цариця. Повелителька, що востаннє споглядає своє королівство. А може, царство проводжає її?

Від цієї думки здалося, що десь у безмежних шовкових нетрях почувся слизький схлип тканини. Ніби порух шовкової сукні: тихий та тонкий. Шелесь. Запала тиша. Піднявши голову, я розглядала вишукані зразки тканини, що важко звисали зі стелі: нашаровувалися та химерно викривляли величезний простір. Майстерня найкращого шовку в світі, дорогоцінний спадок – все виставлено напоказ.

Десь позаду скрипнула педаль машинки. Я рвучко розвернулася. Знову свист шовку.

– Хто тут?

Одне за одним полотна заворушилися. Ледь чутно дзенькнула шибка. Вітер пустив лискучу хвилю над головою і я завмерла, зачарована магічним мерехтінням тканини. Тихий шепіт розстелився майстернею та загубився у дальньому кутку. Я знову опустила голову і стисла натужену та холодну руку матері.

– Хто ж навчить мене тепер шити?

Стеля знову поворушилася. Товста, надута перламутрова хвиля рушила під тканиною. Шелесь. Вона повільно перетікала через кімнату. Я підняла обличчя, і блискучий пузир завмер просто наді мною. Ноги похололи. З іншого кутка, крізь відчинене вікно, дмухнув вітер. Стеля напнулась від протягу, а тоді стиснулася та обліпила силует. Щось велетенське, з кількома широко розставленими кінцівками, наче павук, застигло під шовком. Від мого крику воно здригнулося та прудко побігло до дверей.

Я сховалася за столом. Затиснула рот рукою і спостерігала. Істота вилізла з кутка, повільно відгинаючи шовк. Спочатку одна, потім друга – отак  всі шість людських рук, вивернутих під неправильним кутом, випросталися з-під пологу та потягнули за собою великі бридкі людські ноги на маленькому слизькому тілі. Вона застигла у кутку на стелі, ліниво поводячи головою. Місячне світло блимнуло у шести очах, коли вона побачила труну. Неквапно, потвора рушила стелею на своїх пружних викривлених кінцівках, пальцями стискаючи шовк. Шелесь. Вона завмерла прямо наді мною. Довжелезна нитка слини опустилася долі, скрапнула кудись на материні руки.

За мить вона вже тупцювала на підлозі перед труною. Величезна волога пащека хижо розкрилася. Істота вдерлась на стіл та опустила одну пару рук, вхопивши материні ноги.

– Ні!

Я вистрибнула зі свого сховку, кинувшись до монстра. Я була так близько, що відчула гидкий кислий сморід з роззявленого рота. Я вчепилася в мамине тіло та закричала. Потвора теж дико завила, піднялася на свої покручені ноги та схопила мене двома парами рук. А тоді підняла мене над головою, вивчаючи своїми дикими очима. Лиса голова з білим жмуттям волосся затряслася. Щось торкнулося моєї шиї. Шовк згори огорнув мене, сповив тіло, і я заклякла підвішена над стелею.

Істота прудко опустилася і з вологим чавканням запхнула тіло матері в свою величезну пащу, лише шовк сукні прощально шелестнув. Я закричала від болю та огиди. Потвора скулилася, затремтіла, а тоді стрибнула на стелю та опустила свою видовжену голову навпроти моєї. Шість очей кліпнули, відтак разом розплющилися із ще однією новою парою. Знайомих ясно-синіх людських очей.

– Мамо?

– Я навчу тебе шити. – Хрипло мовила істота і ніжно пригорнула до себе.