Свині, це вам не івасики

Ілонка зіскочила зі сходинки маршрутки на вогку землю. Роззирнулась по сторонам. Глянула на телефон, затиснутий в руці. Після її гнівного меседжу — ні слова. Користувач був онлайн півгодини тому.

— Набрати знову? — спитала Ілонка сама себе. — Десять раз я йому дзвонила, чи одинадцять значення вже не має.  

Але набирати не стала.

На зупинці не було геть нічого — ні знаку, що це зупинка, ні розкладу, ні лавочки. Навіть немає де сісти, щоб почекати маршрутку назад у місто.

Через дорогу на Ілонку дивився ліс. Він був чорний і вологий, шарудів листям, приваблював запахом моху й грибів. Де-не-де над лісом підіймався білий дим. Ілонка відразу ж зрозуміла, що поряд живуть люди, а може, навіть, гостинно зустрічає привітна садиба. Пройшовши кількасот метрів  впевнилась у цьому, побачивши широку наїжджену дорогу, яка вела в саму глибину лісу.

— Вирішено. Знайду житло, проведу кілька днів на самоті, заколишу пошматовану гордість, — зітхнула вона.

Дівчина зайшла в ліс. Він зустрів її тишею. Під ногами хрускало і тріскало. Настрій поступово ставав не таким гівняним і Ілонка почала роззиратися по сторонах. Червоні нитки вона побачила хвилин за десять і спочатку взагалі не звернула на них увагу.

А потім, стоп! Що це за маячня? Хтось ходив тут і розвішував нитки? Якийсь хворий втік зі Скаржинецької психлікарні і швендяє навколо? Вона відразу ж виламала собі гілку для захисту.

— Кха-кха, — почула іззаду й підстрибнула від несподіванки.

На дорозі стояв старезний дід у великому солом’яному капелюсі з довгим покрученим ціпком у руці.

— Заблукала, маленька, — дід ніби не питав, стверджував.

— Ні! — майже крикнула Ілонка, — йду до…, — вона показала рукою в сторону де бачила дим, — До людей. В гості!

— Та які там люди? — промугикав старий, наближаючись до дівчини, — Один утопився, інший повісився, третьому голову виварили. Відьма там! — останні слова він майже просичав, бо побачив біля обличчя червоні нитки. — Он, поначіпляла всякого, — він накрутив їх на ціпок й здер з дерева. В глибині лісу щось ухнуло і, ніби, лопнуло.

— Тоді я назад, — вирішила дівчина. Проте моторошний дідуган зненацька зацідив їй ціпком по кісточці і вона рухнула в осіннє листя обличчям донизу болюче вдарившись.

— За що? — закричала Ілонка від болю та несподіваності. — Йди в пекло!

— А що там робити? — дідок потис плечима. — Тут роботи вистачає. Вас, овець, збирай. Свиней годуй. Ще відьма поряд швендяє.

Ілонка так-сяк піднялася з землі. Руки, подерті й вимащені болотом, обтерла об світлий плащ. Помацала лоб, звідти юшила кров. Спиратися на ногу було боляче. Серце калатало десь аж в горлі. На очі навернулись сльози.

— Відпусти мене, — сказала дівчина непевно. — Я більше ніколи не повернусь.

— Не повернешся, — погодився дід. — Тепер, покажи себе.

Він підійшов впритул і надавив дівчині ціпком у міжгруддя. У Ілонки запаморочилось в голові. Несподівано для себе вона покірно опустилась на коліна, широко відкрила рот і відкинула голову. Старий обережно узяв заскорузлими пальцями нижню щелепу дівчини і, поводивши нею в різні сторони, з хрустом відірвав. Кров хлюпнулась спочатку сильно, а потім полилась струмочком по шиї, між персів, залилась у пупок.

— Скільки крові, — пронесло в голові дівчини, — звідки в мені стільки крові?

Кров лилась, замочила джинси, плащ, утворила під Ілонкою калюжу.

— Сюди, сюди, — тим часом приговорював дід і махав ціпком над своєю головою, — їсти, їсти.

З середини лісу, ховаючись спочатку за кущами, до калюжі навпочіпки повзли голі рожеві створіння, схожі на потворних немовлят. Вони щось лопотали. Смерділи. Були вкриті шаром слизу й бородавками.

— Їжте,  — примовляв дід, — мої івасики.

— Не вигадуй, старий, — почулось із-за великого дерева й на дорогу вийшов худий хлопець у сірій майці й домашніх піжамних штанах. — Ніколи твої свині у івасиків не переродяться. Немає у тебе такої сили.

— Чого так рано приперся! — розсердився дід, — Не бачиш, їдять ще. Не наїлись. Геть.

— Те, що вони не наїлись, не моя біда, — сказав хлопець і показав на дівчину.

Та ледь трималась, стоячи на колінах. Застиглі очі, не кліпаючи, дивились на небо й вже стали сизими.

— Впаде, не зловимо, — з цими словами він накинув на дівчину сітку для риболовлі, та видихнула і повалилась на бік. Повільно почала підійматися вгору, від землі відірвалися сідниці, коліна, стопи. Ілонка, розкинувши руки, піднялась у повітря, проте сітка притримала її.

Хлопець пішов у напрямку дачного масиву «Енергія». Дівчина плила слідом.