Друзі

Нас було семеро. Практично як у «Друзях». Ми часто їх переглядали.

Торі та Дімка, актори-першокурсники, одне одному бісики пускали, а ми очікували, коли вже наважаться. Женя «Бетмен», навпаки, по клубам ганяв, серця розбиваючи. Настуся з Христиною, знайомі ще зі школи, тільки що зоозахисними маршами й цікавились. У крихітній квартирці, де зазвичай збиралась наша компанія, то підібрані кошенята пищали, то ворона з підбитим крилом хвацько цупила чіпси. І Костя. Вундеркінд Костя з його параноями і конспірологією, який і до ковіду ходив в масці з рукавичками. Саме Костя помітив, що зі мною щось не так.

Я справді вибивався із компанії: може, через вік, може, через сором’язливість. На посиденьках більше слухав, ніж говорив. Не пив – теж таке. Але…але я обожнював їх. Такий собі Пітер Петігрю: готовий вічність їх слухати, спостерігати за перемогами і поразками. Просто бути поруч. Семеро справжніх друзів – хто похизується хоч одним?

Костя крадькома слідкував за мною. Навіть блокнотика завів, занотовував щось. Це було кумедним, тож я не подавав виду. У всіх друзів свої приколи. Головне, ми були разом.  

До того дня, коли Христю знайшли у ванні з випотрошеним животом, в якому закривавленим дзьобом шаруділа ворона. Того дня померла частинка кожного із нас. Настю ледве відкачали. Ще кілька тижнів вона не вставала з ліжка, марячи у лихоманці. А щойно почала оговтуватись, менти забрали її у Павлівку, заборонивши нам наближатись – «це ваша наркоманська компанія винна».

Наступної ночі «Бетмен» Женька проліз у вікно її палати, щоб провідати. Ми чатували в машині неподалік. Тиха липнева ніч – такою треба гуляти Подолом, сміючись, співаючи, створюючи оті моменти, які роблять молодість справді безсмертною. Але вона скінчилась. Її залило кров’ю, вона відгонила запахом ліків і смерті. Так думав кожний із нас, чекаючи на Женьку.

- Нарешті, - видихнув Діма, помітивши, як він біжить, підсвічуючи собі смартфоном. Костя завів мотор, Торі розчахнула дверцята. Ми діяли злагоджено, не змовляючись. Але Женя раптом скорчився і впав на коліна. Спина його здригнулась, він почав блювати, і яскраво-червоні цівочки розтікалися у світлі ліхтаря. За мить з його живота вивалився згорток кишок, і друг затих, розтягнувшись на землі.

- Женя!..- заволала Торі, але Костя затяг її у машину, і рвонув з місця.

- Ти що робиш? Повертай! – кричав Діма, гатячи в заблоковані двері. Машина летіла пустими вулицями, залишаючи помираючого товариша далеко позаду.

Я заціпенів від жаху.

- Він мертвий. Настя теж, - виплюнув Костя. – Я знаю, що відбувається.

- І що ж? – очі Діми налилися кров’ю, він готовий був розірвати психа, і ніхто б його не зупинив.

- Це вірус.

- Ах ти ж сука…

- Просто послухайте. Він намагається запліднити нас і отримати нову форму існування. Як в Чужому, - Костя тараторив без пауз, розганяючи автівку під двісті. – Ви ж бачили Чужого?

- Псих! Це ти її вбив! – Торі дівчину шпурляло по салону. – Діма, зроби щось!

- Я все помічав. Думав, що у нас типу колективного психозу. Або…що ви знущаєтесь наді мною. Спочатку Христя. Пам’ятаєш, вона кілька днів безупинно вдавала, що вона – Торі? Потім Настя казилася, наче в неї вермінофобія. Але сьогодні Женя…Женя сказав, що давно кохає Торі, що… не хоче втратити її, сподівається, що Женя буде дружкою на його весіллі…

- Що? – отетерів Діма. – Женя сказав, що Женя…

- Женя всерйоз думав, що він – це ти. Вірус вразив нашу нервову систему, ми всі…всі заражені, ми…один організм…він…плутається… - сплутанні речення потонули у хриплому булькоті. Кров шугонула з Костиного горла, заливаючи скло. Я бачив, як ми втрачаємо глузд, як свідомість гасне у наших очах. Я бачив, як ми помираємо.

Коли тебе семеро, ти справді плутаєшся. Як у «Таємничій історії Біллі Мілігана». І не важливо, як довго ти взаємодієш з людьми, вивчаєш їх звичаї та культуру, - все одно можна припуститись помилки. Принаймні, цього разу її помітив Костя, а не хтось із чужих. Я вдосконалююсь. Репродукція вдосконалиться також. Власне, я ніколи не дозволяв нам померти повністю.

- Ми не мали так жартувати над ним, - погоджується Торі.

- Ми ж друзі, - відповідає Діма.

Ії велетенський живіт натягується і судомить.

Його велетенський живіт натягується і судомить.

Скоро нас знову буде семеро. Бо я… я обожнюю їх усіх.

А поки переглянемо «Друзів».