Тиша

Слизька вермішель у супі смакувала огидно. Сашко подужав лише половину. За спорожнену тару дід дасть цукерок, за таку ж халтуру по шиї. Хлопчина, почувши, як той надворі вистукує ноги, залпом випив залишки супу.

— Давно такого снігу не бачив, — зазначив дід, зайшовши в хату. — Замахався відкидати. Як батько заїде, хтозна.

Сашко глипнув у вікно на завірюху.

— Бачу все доїв. Цукерка заробив, — сказав чоловік і важко зітхнув. — Фу, тяжко щось, піду полежу.

Хлопчак сумно споглядав заметіль. Взяти б сані і туди, та черевики мокрі.

Почалапав до діда. Взявши у нього зі столу батончик, вдячно кивнув.

— На здоров’я, — гукнув той із ліжка та сухо закашлявся.

Хлопчина хмурно споглядав марні спроби старечого тіла втихомирити кашель. Затихнувши дід прохрипів:

— Чи не запалення легень знову. В грудях аж болить.

Сашко знизав плечима. Наминаючи ласощі, рушив до себе. Електрика зникла, замислився аж. Перші зимові канікули, свободу ж нікуди діти. Дістав із шафи здоровенний пакет «LEGO», висипав на стіл. Літаки, машини та будівлі — що він тільки не складав.

Човен. Як вчора бачив у мультфільмі «Геркулес». Заходивсь одбирати чорні деталі. Набридливі роздуми полізли в свідомість. Що воно таке те запалення легень?

Сердитий гупнув по столі. Потер ударену долоню й задивився на пошрамований палець. Згадав, як фельдшер казав, що там було запалення. Рана гноїлася й пекла. Невже у діда щось таке у грудях. Воно ж усередині, маззю не помастиш.

Гуркіт за стіною пересмикнув хлопцем…

— Сашко! — хрипкий вигук діда вселив переляк.

Невпевнено пішов до нього. Чоловік сидів на підлозі, тримаючись за ребра.

— Поможи встати, — давлячи гримасу болю, мовив дід, — щось мені зле.

«Але я ж малий», — подумав Сашко, та промовчав.

Подав неоковирно дідові долоню. Той криво всміхнувся й обперся сухою рукою на внукове плече. Від такої ваги Сашкові боліла спина, ноги тремтіли. Важке хекання діда тривожило душу. Завжди міцний старигань тепер нагадував кволе новонароджене теля.

Попідруки вів його до ліжка.

— Будуть дзвонити батьки, — слова йому давалися важко. — Скажи хай фельдшера наберуть. Таке, наче серце прихопило.

Сашко мугикнув крізь зціплені зуби. Сопів через тяжкість і злість. Як би кашу не їв, а сильним, як батько, ще довго не стати.

— Може чайку зроби, — пробурмотів дід, вмостившись на посте́лі.

Хлопчина кивнувши рушив на кухню. Поставив чайник. Блакитний вогонь розігнав непевні щупальця темряви. Снігопад за вікном сковував сонячні промені. Ніч підступала.

Вернувся до конструктора, аби встигнути зібрати човен сьогодні. Робота просувалася, хоч руки тремтіли. Думки не покидали дідові слова. І як той їх сказав. Багато в житті хлопчина не розумів, але страх розпізнати міг. Липкий, він причепився й до Сашка. Але що боятись, він не усвідомив. Біль же завжди проходить. Зиркнувши вкотре у вікно, прошепотів:

— Як сніг.

Насупився, бо ж заметіль не вщухала:

— А якщо ні?

Свист чайника ввірвався у задуму. За мить хлопчина погасив вогонь. Запарив дідові чай. Додав лимон і мед, як робить мама, коли хтось хворіє.

— Діду, чай готовий, — Сашко промовив та замовк, адже той спав.

Залишив чашку на столі й закляк. Дід лежав нерухомо, весь блідий та спітнілий. Вгледівши дихання, хлопчак полегшено зітхнув.

«Пропотієш, виспишся й полегшає», — згадав учення батька.

І правда ж, саме так було.

— Вставай, — спробував таки розбудити, та дарма.

Вдивлявсь у землисте дідове обличчя. Змучений думками пішов.

Ліпив до купи деталі, намагаючись відволіктись. Приклав руку до серця. Монотонне калатання, як завжди, тільки швидше. Чо йому боліти? Його не можна вколоти, порізати. Серце там усередині, стукає собі всякчас.

Сашко глянув на човен в руках, майже готово. Лиш додати гладенькі панелі…

Дід гучно захрипів. Уривчасто хапав повітря та стогнав. Умить затихнув.

— Може хропить, — промовив хлопчак, упевняючи себе.

До болю стиснувши човен, пішов подивитися. Ноги тремтіли, як на першому дзвонику. Щось нове завжди лякало.

Прислухався, лиш власна кров гуділа в вухах. У коридорі зупинився. Визирнув за лутку. Дід лежав, як і раніше. Піт стікав рясними краплями з чола, відкритий рот. Підступив до нього ближче, чекав хвилину, дві. Жодного подиху, жодного руху.

— Дід…

Нічого… Позадкував з кімнати. Побіг у свою, скочив на ліжко й забився в куток. Вхопив телефон — мережі немає. Надворі не стихав снігопад.

Сашко чув історії про смерть. Раніше далеке загадкове, тепер за стіною. Страхом в’яже єство. А що після неї? Темрява, холодна та самотня тиша.