Трупоїди

Пашка потягся до мочки вуха – і, як завжди, схопив порожнечу. Скільки вже часу пройшло, а він все не міг звикнути до того, що пів його лівого вуха відсікло осколком у Сирії. Ще й досі, коли сильно нервував,  тягнув руку до голови, щоб знову вхопитись за повітря. Ось як і зараз, чекаючи, поки напарник закінчить. А про те, що все йде до завершення, говорили гортанні, ледве не тваринні, викрики в сусідній кімнаті. Не те щоб Пашка був поганою людиною і планував щось таке робити з дочкою хазяйки будинку, однак мале стерво напросилося.

Вовтузіння за стіною продовжувалось не довго. Застібаючи ремінь, з кімнати вийшов Сергій. 

– Придушив сучку! Наступного разу я піду першим. Не люблю після когось. Як там мамаша? 

Мертва жінка сиділа прив’язаною до стільця з заткнутим ротом. Це був пунктик Сергія – зав’язувати їм усім рота якомога швидше через страх прокляття.

– О, правильно, що порішав із нею, свідки нам не потрібні, – сказав напарник. 

Пашка ствердно хитнув головою і похмуро буркнув:

– Треба вимітатись, щоб наші далеко не відійшли, а то потім будуть питання. Вантажимось!

Від поганого передчуття було неспокійно. Його морозило, а руки злегка тремтіли.

Вже виносячи килим, Пашка помітив, що сильно наслідив, вступивши у кров, яка калюжею розповзлась у передпокої. Якщо дівку було хоч трохи шкода, то хлопця, а тим паче сина ворога, чоловік прирізав одразу, без вагань. А те, що це родина військового, він скумекав через незграбні дитячі малюнки на холодильнику з підписом «Папа». В цілому, це справедливо: Пашка прийшов воювати, а якщо хтось не сховався – він не винуватий. Іншим наука буде. І ніби ставлячи жирну крапку у власних роздумах, він злісно стукнув ногою по підлозі, щоб роздушити невеликого чорного жука. З відразою подивився на плямку, що залишилась. Його бабця називали цих жуків трупоїдами. «Хтось помре!» – безапеляційно проголошувала, коли вони в хаті односельчан заводились. Може, й не помилялась стара, подумалось Пашці, бо цих передвісників смерті тут було чимало: повсюдно на них натикався і морщився від огиди.

Він зайшов до кімнати, де, скоріш за все, жила дівчинка. М’які іграшки на ліжку… Пашці стало трохи ніяково, бо ж на вигляд їй було не менше п’ятнадцяти – точно старша за його доньку. Але невже все-таки однолітки? Хоча яка вже зараз різниця. Він відкрив старенький ноутбук із купою яскравих наліпок на кришці, звичайно ж, запаролений. На запчастини згодиться. Поряд лежав срібний ланцюжок з підвіскою, як спочатку здалось Пашці, у вигляді вісімки. Придивившись, зрозумів, що то знак нескінченності. У доньки була схожа, але він все одно вирішив прихопив цю дрібничку для неї.

Краєм ока Паша давно помітив рожеву фоторамку. Він старанно оминав її поглядом, шукаючи в кімнаті ще щось цінне. Зрештою втриматися все-таки не зміг і взяв світлину до рук. Занепокоєння лише зросло: щось не так. Точно! Армійський  однострій на батькові родини був як і у Пашки. Нічого геть дивного: на цій війні всяке було, і багато його земляків воювали на боці ворога. Він роздивлявся гарненьку дівчинку-підлітка, дуже схожу на біляву матір, та насупленого хлопчину. Перезбуджений мозок, певно,  грався з уявою, бо всі вони здавались тривожно знайомими. Він насторожено вгледівся в обличчя чоловіка і не повірив власним очам: зі світлини до нього усміхався підтягнений військовий без половини лівого вуха. Раптове упізнавання на фотографії рис обличчя дружини і сина вибило все повітря з легень. Врешті його розширені від жаху зіниці застигли на ланцюжку зі знаком нескінченності на шиї доньки. Пашка потягся до мочки вуха – і, як завжди, схопив порожнечу. 

***

– Тут ще один! – крикнула військова з позивним Лисиця Петровичу. 

– Дістали їхні мертвяки! У мене скінчились мішки. Стій, піду у Данте спитаю. 

Лисиця чекала, ковзаючи очима по колоні спаленої техніки ворога. Настрій у неї був напрочуд піднесений: зима відступила. На секунду її погляд затримався на знайденому трупі. У той самий час чорний блискучий жук виліз із вуха небіжчика. Комаха рухала короткими, ніби вмоченими на кінчиках у червоне вусиками, сидячи на вушній раковині без мочки.

– Сподіваюсь, ти знайшов своє пекло, – прошепотіла Лисиця собі під носа, але без злості – і підставила обличчя в ластовинні сонцю.

Тим часом жук зник у вушному проході покійника, пробираючись до равлика, який нескінченною спіраллю вів у темряву.