Квартира дядьо Андрія

Знаіте, ми завше не бачимо те, шо у нас під носом.

Дядьо Андрій помер дев’ятнадцять років тому. Він жив поверхом више. Прямо над нами. У ньо’ не було дружини, не було дітей. Навіть на його порожню квартиру ніхто не знайшовсь. Усе, шо у ньо’ було – тростина, бо він кульгав, і шаховий клуб у підвалі сусідньо’ будинку. Вчив дітей грать у шахи. Тимко – мій молодший брат – теж ходив у той клуб. Швидко вчився. Дядьо Андрій казав, шо він здібний учень. Хвалив, пригощав цукерками. Та й не тіко це. Взагалі у них був якийсь дивний зв'язок. Може тому, шо у Тимка ніколи не було батька. Він завше затримувавсь у тому підвалі. Вони там грали свої партії, розбирали якісь задачки, про шось говорили.

Тому Тимко й став таким тихим, коли відійшов дядьо Андрій. Мовчазним. І шо не кажіть – неприємно сумним у свої вісім років. Але це завше минає, хіба не так?

Усе минає. Так я думав, коли був дурним.

Одної ночі невдовзі після відходу дядьо Андрія, я прокинувся і почув кроки. Там, зверху, у його квартирі. Кульгаві кроки, розумієте?

Шкандибаючі!

Саме так х’див він – той, кого швидко поховали. Дядьо Андрій.

«Ти чуєш?» – запитав тоді у Тимка, ми з ним удвох ділили кімнату.

Але він не одповів. Можна було подумать, шо він спить. Та я знав, шо він лише вдає, ніби спить.

Од страху, шо квартирою покійника хтось ходить посеред ночі, я закляк, не ворушивсь. Так і заснув. Вранці списав на сон. Але ті кроки ше кілько разів повторювались. Не щоночі, проте часто. І я щораз брехав собі, шо нічо’ насправді не чув. Шо не кажіть, а ми завше так робимо.

Але ця брехня була пухлиною, шо швидко росла.

Якоісь ночі я повертавсь додому після гульок, трохи хмільний, за шо у свої п'ятнадцять міг одхопити. І почув, як кількома поверхами више тихесенько з єдиним рипом одкрилися двері. Я завмер, прислухаючись, хто це може буть. Боявсь, шо як сусіди побачать мене п’яним, то здадуть. Та враз втямив, шо то відкрилися двері порожньої квартири дядьо Андрія.

Я зацупів. Дивився крізь шпарину поміж перилами сходів. Й побачив Тимка, котрий знишка спустився та зайшов додому.

«Я бачив, як ти виходив із квартири дядьо Андрія. Шо там робив? Як потрапив туди?» – питав я Тимка.

«Звідке мені знать, шо ти там бачив, ти п’яний!» – одказав він.

«Ти теж чуєш ці кроки, зверху, вночі?»

«Ні!» – мовляв він, та я знав, шо то неправда. Чув у його голосі.

І все. Ніц не зробиш. Мамі не скажеш. Бо самому перепаде.

Але краще б сказав. Бо за кілька днів – мо’ за тиждень – Тимко зник. Безслідно.

Ось тоді я вже тицяв на квартиру дядьо Андрія. Казав про кроки. І шо Тимко ходив туди. Мені одповіли, шо таке неможливо, оскілько двері тої квартири були зачинені зсередини.

«Хто їх зачинив зсередини, якшо вона порожня?»

Та питання залишилось без відповіді.

Нас запевняли, шо невдовзі Тимко повернеться. Шо таке часто трапляється, діти тікають з дому. Але їх завше знаходять.

Одначе досі не знайшли: ані Тимка, ані його тіла. Нічо’.

П’ять років та квартира пустувала. Я щоночі прислухавсь до неї, хтів знову почуть кроки. Та жодного разу не почув. Лише інколи шось шкрябало там, зверху.  Шкряб, шкряб. По підлозі. Мама теж чула. Казала, мо’ щури завелися.

Потім туди заселився дідо Микита. Казав, шо квартиру йому купили діти, котрі жили за кордоном. Та ніколи не приїжали до батька в гості. Лишно найняли йому ‘кусь сиділку, котра приходила шість разів на тиждень. Доглядала, робила їсти, а коли тре’ – підтирала. Однак за добрі гроші.

Півроку тому дідо Микита майже перестав ходити. Не хтів ні з ким говорить. А позавчєра спробував повіситись.

Бідний дідо півночі намагався закріпити мотузку та пролізти у неї. Хтів встигнуть до приходу сиділки. Майже встиг. Кілько хвилин напівсидячки провів у мотузці. Довелося одкачувать. Зара’ з ним усе гаразд.

Та справа в іншому.

Дідо Микита сказав, шо перед тим, як втратити свідомість від удушення, його кімната стала іншою. Новішою. І він побачив, шо на його ліжку сидить хлопчина. Років восьми. І чоловік із тростиною, кінчиком якої шкрябає підлогу, доки думає над наступним кроком.

Вони грали у шахи.