Самотній за склом

Що ж я за покруч?

Чиє гниле смердюче нутро мене виштовхнуло у світ блюзнірства й гидоти?

Тільки чудовисько було здатне створити пекельне сім’я, з якого проросли кляті отруєні паростки. Переплелися химерними завитками, зрослися в одне міцне й неподільне. Наче навмисно вбираючи в себе всю ницість буття, прадавні гріхи поколінь, старі борги, за які так і не було сплачено. Безбарвні помиї, що збиралися по закутках і нарешті опинилися в одній бездонній безкраїй калюжі. Ось, що я таке.

Я їх бачу. Ходять, шастають, снують, цокотять. Рискають туди-сюди за вікном. Цілий день дражнять мене. Вдають, що у справах, вдають, що не помічають, ніби мене й немає. Наче примара, щось далеке й чуже. Як в’язень в буцегарні чи схиблений у дурці — надійно запнутий за товстими непрозорими стінами. Але ж ось я! Егей! Виродки, гляньте крізь скло!

Як неочікувано. Не чують, еге ж. Може, я б теж вдавав глухого й сліпого? Вподобився до тих ходаків, які не бачать далі власного носа? Оце вже навряд. Я не такий. Геть не такий. Ні-ні, запевняю. Я покруч, але не виблядок.

Я злюся.

Чого? Саме тому. Бо я їх бачу — чого ж іще. Таких близьких і в той же час далеких. Я, хай їм грець, заздрю. Бо приречений скніти за склом, на самоті, без нікого. Я їх ненавиджу! Ненавиджу! Ненавиджу! Але в той же час і люблю.

Тупо? Дурня? Можливо. Най я буду дурним, але будь у мене можливість, я б кинувся в обійми до будь-кого, хто був би найближчим. До будь-кого, кого міг би назвати другом хоч раз. Та де там — до бодай когось, до кого міг би лише заговорити, до когось, хто позбавив би мене самотності, на яку мене прирекли від самісінького, чорт-забирай, народження. Бодай на мить. Бодай торкнутися.

Я прагну товариша, а вони без кінця пхають мишей. Гризун має стати мені співрозмовником, другом, всесвітом. Ну не покидьки? Знаєте стару притчу про хом’яка? Не мишеня, але близько. Про призначення його короткого життя? Завжди хотів побачити ідіота, якому прийшло в голову подарувати дитині гризуна. Звичайно воно здохло. Як і попереднє, як і після нього. Як дохнуть завжди. Бо миші довго не живуть. А ті виродки казали, що то через мене! Що то все я! Душу в смертельних обіймах любові.

Так і казали, підлі вгодовані свині. І можу заприсягтися, що вони сміялися з мене. Тупого, недалекого дебіла, який ні бельмеса не шурупає.

Але ж я їх навіть не встигаю торкнутися.

Я ж не дурний. Може, на вигляд. Але не всередині. Саме тому жодного з тих ідіотів у білому я не люблю. Ненавиджу остаточно й незворотньо. Хіба, за винятком Лізи. Коли решта заглядають на показники, роблять задумливий вигляд, коли я потребую уваги, щось пишуть на білосніжних папірцях, втупивши пусті очі в криві закарлюки, вона єдина дивиться на мене. Просто так. Без прохань, без зусиль і благань з мого боку. Заходить в кімнату, сідає на стілець навпроти і просто дивиться. Очі в очі крізь маску.

Ох, ці блакитні очі. Вони зводять мене з розуму. Ліза єдина, кого я хочу по справжньому обійняти. Пригорнути до себе й зізнатися в почуттях. Бо, схоже, я її покохав. Просто за очі. Лише за ті кілька хвилин, що вона сидить навпроти. За взаємність.

Тупо? Дурня?

Але ж я бачу. Вона теж мене хоче. Той погляд пристрасний, шалений, дикий і хтивий. А ще вона прагне мене торкнутися. Вже здіймала руку не раз. Тягнула тонкі довгі пальці в синіх резинових рукавицях. Все ближче і ближче. Майже взяла. Але все ж відсахнулася.

Може сьогодні?

Її очі вологі. Сумні. Погляд спрямований вниз, рука знімає маску, тягнеться до мене. Шукає розради, потребує обіймів. Нарешті зважилася і я не можу її підвести.

Випурхую з пастки. Ми як пристрасні коханці зливаємося в єдине. Навкруг коловерть шаленства, криків і лементу. Але нам байдуже. Бо нарешті ми друзі, коханці, одне. І ніщо нас не розлучить, ніщо не стане на заваді.

Ліза падає.

Нічого.

Їх ще багато двоногих. З кожним я подружуся, кожного обійму, зазирну в нутро. Тепер у мене буде багато друзів.

Востаннє кидаю погляд на пробірку в мертвій руці. Колишній дім і в’язницю. Ніхто не змусить мене повернутися за скло.