Родинна Справа

(А у нашого господаря) Золота верба,

А на тій вербі золота кора,

А на тій вербі рожеві квіти.

Ой то не верба — Йванкова жена,

Ой то не квіти — то Йванові діти…

Коли у Василькових стала висихати верба, вони переїхали.

Василькові жили не біля них; Женя знала, що їм пощастило. Поки вони йшли до їхнього дому, вона бачила перелякані лиця у вікнах. Сподівались, що батько відмовить. 

Батько підійшов до Олега, що ставив ящик у машину, і піймав його за плече.

– Це робити не обов’язково, – сказав батько, – ти ж знаєш, Олежко. Просто посадіть нову.

Олежа мав лице пораненої собаки. Женя знала, що він скоро помре.

– Твоя Катька мала сказати нам, – він плюнув на землю, – а тепер що?

– Вона хвора, – сказав батько, – вгадати вже не може. У Ковальчуків вже сохне, і у баби Люди. Не бери гріх на душу. Посади нову. Лишись.

Замість очей у Олега були колодязі без дна.

– Воно вже заразило ті хати, Іване. У мене двоє дітей.

– Ти хоч вікна закрий, - сказав батько, - не залізуть в перший день і до інших в дім не дійдуть так швидко.

Більше Олег на них не дивився.

На перший день завантажили машину, на другий поїхали. На третій зібралось довкола пустого дому людей двадцять, всі до єдиного з саджанцями.

Вранці, ще туман не зійшов, знайшли Ковальчуків на вербі. Батько, матір, син. Хитались на чорному дереві.

Женя обійшла дім Василькових, не дивлячись на кістяк дерева – чула, що звідти вони й вилізають. Волога трава лоскотала, казала: пробач, пробач. Женя глянула вікна ззаду – зачинені. Та не віконце у підвал. Іван підпер його книгами, щоб вони залізли напевне. Щоб відчепилися і взялися за інших, хто ближче.

У кого верби брались і розростались, тих не знаходили на гілках. Зранку і ввечері збирали діти цвіт верби, вкладали на вікнах, навколо хати. За місяць висохла верба і у Гудимчиків, що жили біля них. Вночі, закриваючи вікна, ховаючи худобу, батько і Женя слухали ніч. Матір мовчки плакала. Захворіла і не чула більше дерева.

Женя вже спала, коли сотні рук (топ-топ-топ) заходили по чужому дому. Тупіт був тихий, схожий на кошачі лапки. Кілька пройшло прямо по стіні її спальні, стрибнуло на вікно, і Женя притислась до ліжка, погладила собаку.

Весь звук висотувався з вулиці. Довго в горлі калатало серце, та і воно стомилось. Забилось повільніше, і Женя заснула.

До світанку тріснуло скло надворі. Спочатку крихітний, ледь чутний звук, потім – вибух, ніби хтось рвонув з усієї сили. Вона потягла штору вбік.

Сотні тіл, чорних, як ніщо, падали у вікно Гудимчиків, прослизаючи, як вода.

Закричала Ліза, а потім перестала. Женя встала, щоб підійти до іншого вікна, притислась лицем до скла –

Вікно було прочинене. Лице без лиця було над нею, одна чорнота, ні роту, ні очей, ні носа. Біля її власного. Шукало вхід. Слухало.

Женя взялась за край вікна і потягла нечутно, не дихаючи.

Від Гудимчиків прийшли.

Біля її стіни їх було безлі. Тіла, застряглі в негативі. Притислись з того боку по склу так, що не було видно неба. Женя потягла ще. Від тиску почали тріщати вікна.

Закрила, і її волога долоня була навпроти чужого лиця, неначе ніжний доторк. Воно тикалось в скло мордою. Пусти, просило, як сліпе голодне цуценя. Закричав хтось – мама Лізи? – і воно рвонуло геть, і інші теж. Стало видно небо.

До кінця місяця тіла, як дзвони, висіли майже перед кожною хатою. Верби більше не захищали - тільки впускали все більше. 

Женя з татом взяли сокири і розпал. Плакала тільки Женя. Поки чіплялась за маму, та схилилась до неї і поцілувала її в чоло.

 – Іноді не виходить, хоч як старайся, – сказала вона, – та це нічого, маленька.

Вони зрубали та спалили всі верби, що були - і гарні, і страшні. Листя з цвітом встелили землю, як килим.

Ні Женя, ні тато не хотіли заходити додому під радісні крики тих, хто вижив. Зараза минула – це вони знали напевне. І втрата була їхня.

Вони зайшли до кімнати, де була мама. Зібрали все, що лишилося: обпалену кору замість шкіри, листя замість кіс. Набрали в долоні, поцілували і теж спалили на задньому дворі.