Бабин спадок

— Що, пундику, не дочекаєшся вже? — шкіриться бабця і коситься на Льошика тьмяним оком. Його лякає цей підсліпуватий погляд: завжди здається, що стара бачить більше, ніж удає.

— Не дочекаюсь чого?

— Коли я помру. Вже не треба буде зі мною час гаяти.

— То й помирай, — бурчить Льошик. — Все тільки обіцяєш і нічого.

— За це не переживай, — бабця заходиться надсадним кашлем, і Льошик тільки потім розуміє: не хрипить, а сміється. Знущається.

— А що, — каже, відсміявшись нарешті, — хочеш, аби я тобі щось лишила?

— Наприклад? — перепитує Льошик занадто швидко й ніяковіє: карга таки бачить його наскрізь.

— Грошей не дам, — плямкають старечі губи, і сизе око знову втуплюється в онука. — Похорон нині дорогий, пундику. Але оце забереш, — підіймає висохлу долоню. На пальці — важкий золотий перстень із величезним каменем. Невже так помітно, що Льошик на нього оком накинув? — Еге ж. Забереш, якщо…

— Якщо що? — дратується проникливості старої онук.

— Якщо сміливий, — знову хрипить-регоче бабця. — Наважишся — буде твій.

Дурна баба, думає Льошик. Знала, що вмирає, й поглумилася наостанок. Але перстень не дає спокою. Щоразу, як приходив до старої, вона ніби виставляла той напоказ. Дражнилася.

Що ж, труна все одно стоятиме вдома до ранку. Зайде й забере. Чи ж вона не дозволила сама? Якщо він “насмілиться”. Теж йому, випробування.

Розчулена мама пускає його “попрощатися з бабусею”, й він поспішає щільно зачинитися в кімнаті. Отако тобі, стара дурепо. Твої слова, не мої.

Бабця лежить у труні, поставленій на дві табуретки, ще блідіша і зморшкуватіша, ніж завжди. Ріденьке сиве волосся сховане під чорну хустку, руки складені на грудях.

Персня на пальці нема.

Ну звісно, хіба могло бути інакше? Льошик засукує рукава й починає тихенько відчиняти шухляди, порпатися в бабиній затхлій одежній шафі, шарудіти під матрацом. Стара ж уже давно з ліжка не вставала, то куди могла того клятого персня сховати?

Бабця лежить нерухомо, та Льошик уже бачить застиглу на синюватих губах посмішку. Авжеж, вона це навмисно. Він її розкусив.

Кривлячись від огиди, запускає руку в труну. Ретельно промацує тіло вздовж, копирсається в кишенях кофтини. Затуливши рота рукавом, щоб не зблювати, встромляє пальця під застиглі долоні. Шкіра в бабці холодна й вощана, наче промаслена.

Проте всі зусилля Льошика марні.

Тепер уже немає жодних сумнівів: стара сміється. З цього ракурсу він бачить, як випинаються з-під губи жовтуваті зуби й блищать під трохи розтуленими повіками білуваті очні яблука. Льошик майже чує її хрипкий, глузливий сміх.

Лишається тільки одне місце, яке він досі не перевірив.

Запах мертвого старечого тіла, хай і замаскований, забиває дух. Роздратований Льошик, намагаючись не дихати, сягає під шерстяну спідницю, стягує теплі колготи, тоді древнє, як сама бабця, спіднє. Намагається щось розгледіти, але під спідницею панує зловісна чорнота.

Набирає судомно повітря й пірнає рукою туди, углиб.

Очікує на доторк чогось на кшталт зім’ятого паперу, але долоню одразу засмоктує у щось вологе й слизьке. Нажаханий Льошик відчуває на пальцях липку масу. Навколо долоні хлюпає не на жарт, у ніздрі б’є кислий сморід, мов із трилітрової банки з зіпсованою консервацією. Інстинкт кричить вивільнитися, але кінчики пальців раптом торкаються чогось металевого…

Бабця розплющує сліпі очі й дивиться просто на Льошика.

Наступної миті передпліччя гостро пронизує біль. Льошик тут же висмикує руку, але не бачить її: з ліктьового суглоба звисає тільки обгризена до лахміття й вимащена у жовтому слизі кукса, що закінчується порожнечею.

Бабця зі скреготом розтуляє щелепу, і її регіт наринає на Льошика невидним забуттям.

Отямлюється він на підлозі.

Рука досі на місці й майже чиста, якщо не рахувати бруду під нігтями, але штанами розповзлася мокра пляма.

Насилу змусивши себе стати на ноги, Льошик нарешті впевнюється, що баба не повстала з мертвих і досі лежить, як і лежала, одягнена.

За винятком одного.

Губи бабці тепер розтулені, і з-поміж жовтуватих зубів помітно виблискує камінь на персні, так і промовляючи: ось, нумо, бери, ти ж так його хотів.

Пересилюючи себе, Льошик простягає руку до бабиного рота.

І обережно затуляє щелепу з перснем всередині.

Долю він більше не випробовуватиме.

Коли виходить з кімнати, змушуючи себе не обертатися, ладен закластися, що у спину йому втупився підсліпуватий погляд, а у вухах відлунює хрипкий кашель, надто схожий на зловісний старечий регіт.