Вовчки

Важко сказати, коли я піддалася темряві. Минула година чи доба. Час вибухнув і обвалився разом із сараєм. Я полізла в льох за картоплею. Затрималася біля пляшок із вином. Намалювала на пилу серце. Показала язика відбиттю у скляному пузі: «Пів року, й почну худнути, поки треба їсти». Раптом гримнуло і все зникло. Серце, пил, світло.

— Як мене звуть?

— Яна Корж.

— Рік?

— 2022

— Скільки пальців?

— Не бачу!

Я у підвалі! У носі та очах скубить. Горло сухе та тонке як соломинка. Крик із нього писклявий. Дихати важко.

— Зберися!

У свідомості. Видих. Вдих. Потилиця на підлозі. Голова крутиться. Ворушу плечима. Ліва рука ковзнула по склу. Бутель. Цілий, ціла. Права рука на стегні, притиснута зверху холодним. Пальці рухаються. Скубаю ногу. Боляче — добре. Ноги з коліна придавило. Болю немає. Є свербіж. Поколюють ікри. Буде судома. Ненавиджу!

Мене почнуть шукати. У будинку знають де я. Плакати та волати безглуздо. Марно використаю повітря. Це просто колапс. Сарай старий. Дідусь пообіцяв полагодити. Залучив Сашка допомагати, але помер.

Ми лишень приїхали до села навчатися новому життю. Дід сміявся крізь руді від тютюну вуса та й з серйозним виглядом розповідав про шкідників, де взяти дрова. У грудях потепліло. Дідів голос заспокоював, навіть коли сам лютував і лаявся.

— Не зберете личинок — все пожеруть. Голодуватимете. Га, міські? Думаєте, що картопля відразу чистенька, одна до одної?

— Не перебільшуй.

— Колорадський жук псує листя. Збирайте!

— Фу, вони ворушаться, — кривлюсь. Дід зриває з бадилля тварюк з пухкими коричневими тільцями. Кидає у банку.

— Я ті дам, фу. Хочеш тут жити, збирай!

— Упораємося!

— Дивись, велетенські жуки. Ось він, вовчок, — копнув землю. На поверхню висипалися жовті яйця. Шипить здоровенний жук. Дід одягнув рукавичку й узяв чудовисько. Воно тріщить і відбивається волохатими лапами. Я щулюся та кричу.

— А-а!

У підвалі луна померла швидко. Звуку нема де розвернутися. Нема чим дихати. Я задихнуся, якщо не виберусь. Тіло ущільнилося, перетворилося на колоду. Ту, поряд із сараєм, де дід навчав Сашка колоти дрова та рубав голови курям.

— Тиждень і будуть із вас люди, — хрясь, поліно розлетілося навпіл. Хрясь! Куряча голова стрибнула в траву.

— Тепер ти, — дід витер сокиру об штани й передав Сашку. Той стояв блідий, зі знекровленим обличчям. Я регочу. Мій айтівець не тримав у руках нічого важчого за ноутбук.

— Може картоплі посмажимо?

— Твоїй дружині потрібне повноцінне харчування.

— Звідки знаєте?

— Не з капусти дітей брав.

Сашко підняв сокиру. Хрясь! Їжі вистачить на тиждень.

Скільки я тут? Час скривився до зів’ялої картоплини. Мацаюсь вільною рукою, шкіра тверда, байдужа. Відмираю? Холодно та порожньо всередині. У порожнині сльози. Плещуться. Нору затягло туманом, повіки обважніли. Закрила очі, й провалилася у важку дрімоту. Нудить. Мене підштовхнуло нагору, а потім потягло вниз. Вгору. Вниз. Закрутило. У роті в'язка слина. Ковтаю і тримаюся, щоб не знудило. Піді мною мокро. Мене знайдуть у калюжі сечі та блювоти. Нудота відринула. Наринула втома. Темрява. Сутінки можна помацати, такі густі. Я поринула в них, а світ у небуття.

Отак помирають. Незабаром мозок перестане працювати. Перед цим кілька секунд осяяння, «життя пролетить перед очима». Далі робота природи: тіло розкладається, розпадається на частинки, їх з'їдають та переробляють хробаки. За десять років тут не знайдуть нічого, окрім скелета. Я стану частиною ґрунту, навколишнього світу. Ким я хочу стати коли помру? Тільки не картоплею. Ненавиджу її.

— Акуратніше!

— Не можна купити? Навіщо виснажуватись?

— А тоді жити навіщо?

Змирилася. Стану чиїмось змістом. Мене зариють та викопають. Я смачна смажена, запечена, варена з олією та сіллю, дерунчиками. Гарна будь-яка. Як без мене жили?

Замружилася. Спина на вологій земляній підлозі. Пущу коріння. Проросту. Виштовхаю паростки на світ. Аби вовчки не зжерли. Сподіваюся, Сашко всіх зібрав.

Світло! В отворі викреслено силует.

 — Привіт, діду.

— Посидів, але ж не дід.

— Саш?

— П'ять годин тебе відкопували.

— Добре, що прийшов.

Простягла руку Саші, він потягнувся назустріч. Зігнувся, пробирається ближче. Забрав з ноги балку, розсунув ящики. Клопоче, лається. Плаче.

— Як я злякався. Янко, більше ніякого готування, я все сам чи наймемо когось. Зароблю купу грошей. Тобі, малюку.

— Дурко, припини, не ридай. Я в порядку. Ніг не відчуваю, але я жива, і він — однією рукою гладжу живіт, іншою хочу потріпати Сашка по волоссю. Мої пальці гладять густе повітря.