Полуденок

Він йшов поволі. Жарке серпневе сонце застигло високо в піднебессі, випалюючи й так пусті поля. Він йшов поволі, стараючись забути про голод. Але не думати про це було неможливо. Кожна частина його тіла була просякнута голодом. Мозок забирав всі ресурси собі, повільно висмоктуючи життя із решти органів. Сьогодні він поїв вперше за багато днів. Тіло сестрички й досі перетравлювалось у шлунку.

Вночі приходила стара. Двері повільно розчинились і до хати ввійшла темна постать. Сива голова була загорнута у чорну хустину. Раптом, повільно переступивши поріг, вона почала манити білим, як січневий сніг, пальцем. У цю мить переляканий хлопець міг закластись, що її старі потріскані губи не рухались, втім, з них виринав тихий, пронизливий шепіт

“Дітки, ходіть зі мною. Я вам борщику зварила”.

Хлопець відчув, як молодша сестричка рушила просто в обійми баби. Він хотів кинутись до неї, але тонкі кістляві ноги відмовились йти. Він хотів окликнути її, застерегти, але порепаний язик, ніби приріс до піднебіння. Скоро дві постаті переступили поріг і потонули у густій ночі.

На ранок він побачив мертве тіло. Він любив її всім своїм дитячим серцем і доглядав за нею, після того, як мама не вернулась з чергових пошуків їжі, але голод був сильніший за любов.

“Зрештою, ― думав він, ― вона й так померла”.

Того ранку, вперше за багато днів, він поїв.

Хлопець вийшов за межі села, минаючи об’їдені тіла сусідів. Шлунок, розбурханий недавньою їжею, вимагав добавки, раз у раз судомлячи. Попереду, край дороги, лежало гниле яблуко. Він знав, що воно може викликати блювоту і тоді сніданок прийдеться віддати цій запилюженій дорозі.

Раптом, він почув шурхіт. Голодне тіло стає більш обачливим. Загострюються всі чуття в надії знайти хоч якусь їжу, або самому не стати нею. Минулого тижня в селі пропали два хлопчики. Їхні рештки знайшли за декілька днів. Хлопцю почало здаватись, що кожен сусідський погляд є пожадливим і небезпечним.

Шурхіт повторився і він побачив обережний рух у кущах. Хлопець вирішив повернутись до села. Страх притупив голод і він зміг пришвидшити рух. З придорожніх чагарників просвічувалась пара напівзотлілих вогників, що слугували комусь очима. Їхній погляд йшов за ним. Пожирав його з голови до ніг. Хлопець змінив швидкий крок на біг, стараючись не дивитись вбік. Але невідома істота не відставала. Вона була надто близько, він відчував її.

До села залишалось метрів двісті. Раптом, кощаві ноги не витримали, підкосились і хлопець впав, здіймаючи за собою хмару куряви. Не зважаючи на біль, швидко підвівся, але було надто пізно.

Істота з нелюдським криком вискочила на дорогу. Їх розділяло декілька метрів. Це була жінка. Мертво-бліде лице закривало, в минулому, гарне каштанове волосся. Тепер під товстим шаром пилюки годі було й розгледіти його колір. Біла полотняна сорочка була повністю посічена. Брудна червона спідниця обвисла над тонкими ногами. Збитими, закривавленими пальцями вона тримала камінь. Замахнулась і важко, докладаючи силу всього тіла, кинула його у хлопця. Камінь пролетів біля його голови. Жінка знову заревла, кинулась вперед і повалила його на суху землю. Хлопець намагався відштовхнути її ногою. Але вона вхопила і вп’ялась у неї своїми зубами. Протяжний крик розірвав уста. Він судомно почав вириватись. Вона й далі все глибше вгризалась у його ногу. Багряна кров полилась на землю, що пожадливо вбирала кожну краплину. Раптом, хлопець намацав камінь. Він зібрав всю силу, що в нього залишилась і направив його просто в голову жінки. Вона заточилась і впала, відпустивши ногу. Каштанове волосся відкинулось назад і відкрило її змарніле лице. За плямами крові і кусками його плоті ховались такі знайомі і колись приємні риси. Хлопець підповз до нерухомого тіла. Нога пекла нестерпним болем, а в горлі наростав огидний комок. Звук, який вирвався з нього, був повен страху і відчаю:

― Мамо?!