Не звик

Я досі боюся смерті. Навіть сам собі дивуюся, адже за чотири роки мав би вже звикнути до думки про неминучу смерть. А от моя бабця в останній рік життя смерті не боялася. 

Пам’ятаю те літо в селі. Я закінчив п’ятий клас. Збирався ловити рибу на світанку під кумкання жаб. Вдень плескатися в річці, засмагати на білому піску. Ввечері сидіти на луках, граючи з друзями в карти.

Після чергового такого вечора, я лежав у вкрадливій сутіні своєї кімнати. За стіною баба як завжди щось бубоніла: чи молитву, чи з кимось розмовляла. За вікном далеко спалахували блискавки, з усіх дворів гавкали собаки. Я не міг заснути, тупився то в стелю, то в килим з психоделічними візерунками. В якийсь момент зрозумів, що зник фон – бубоніння, після цього двері моєї кімнати повільно прочинилися. На порозі стояв силует з обвислою лівою рукою, опущеним плечем, розкарячкуватими ногами. Інсульт, який понівечив її тіло, паралізував пів обличчя, стався з нею ще до мого народження, тому така постава була впізнаваною змалечку.

– Ванько, не спиш? Спи, бо завтра тре’ раненько встати. Почнемо білити хату.

– Ба, нашо? Вона ж біла.

– Біла… все вапно вже посіріло, тре’ свіжим помазати, а на підмурку смола облізла. Що люди скажуть, коли на поминки прийдуть?

– Які поминки?

– Мої. Спи, бо рано вставати.

Вона раніше говорила про свою смерть, але то були розмови по типу: “Ванько, слухай бабу, бо помру, хто тебе навчить?” А того літа в її словах чулася конкретика.

– Онучку, полізь на горище, подивися, чи не потрухли лавки? Ми ж їх востаннє діставали як діда хоронили.

– Ба! – відказував я їй з горища, – цілі лавки, столи теж цілі.

– Добре… то є добре… Буде як людей розсадити.

Ті розмови спершу мене бентежили, але згодом я до них звик. Може тому, що в бабиних словах не чувся сум, чи приреченість, чи важкість. Про підготовку до смерті вона говорила тим буденним голосом, яким просила погодувати курей або допомогти на городі.

– На поминках столи розставте ось тут, отак вздовж у два ряди. Тільки ж зі шланга поллєте землю, щоб пісок в тарілки не курив. Ти мене поняв?

– Поняв, ба.

Може щось відчувала? Кажуть, старі відчувають свою смерть, а бабі було більш як дев'яносто. Хоча до смерті вона готувалася скільки її пам’ятаю. Отримувала пенсію, обов’язково сотню-другу відкладала в бік, казала: “Це на смерть”. Даровану нову спідницю чи хустку – це на смерть. Все акуратно згортала, клала до великої скрині, а мені малому завжди було цікаво подивитися, що ж за скарби в тій скрині.

– Ванько, а йди-но сюди.

– Що, ба?

– Ось дивися, зараз розкажу тобі.

Я зайшов до її кімнати, вперше побачивши скриню відчинену.

– Гляди, ось ця біла лляна тканина, її поріжете, як прийдуть баби мене обмивати, дасте їм для обтирки. Ось цю хустку пов’яжете на голову, взуєте мене в ці черевики, вдягнете в цю сорочку.

Вона діставала одежини, показувала мені, тоді згортала, клала назад. За вікном гриміло, у вікна тарабанив дощ, гілки горіха дряпали шибки.

– Ба, а тобі не страшно помирати?

Темні від постійного копирсання на городі пальці лягли мені на голову, я відчув запах землі.

– Страшна війна, страшний голод, бо помирають рідні. А своя смерть не страшна. Я втомилася, онучку. Хочу вже відпочити, побачити батьків, сестер, – останні слова, говорила ніби з полегшенням, ніби чекає того дня як омріяної відпустки.

Вона померла вересневої ночі у своєму ліжку тільки після того, як прибрали город.

Тепер, лежачи в палаті, я намагався міркувати як вона, переконати, що смерть – то відпочинок, проте все одно боявся померти. Метастази пустили чорне коріння в мої органи, хімієтерапія не дала ремісії. Лікарі не кажуть, але я відчуваю, що помру. Помру дуже скоро. У темній палаті, просякнутій запахами медикаментів, хвороб я боюся помирати. Хочу як баба: старим у своєму ліжку.

З коридору відчиняються двері, в порозі стоїть давно вже забутий силует з обвислою лівою рукою, опущеним плечем, розкарячкуватими ногами.

– Не бійся, Ванько, я тебе проведу.

Через усю палату вона тягнеться рукою мов горіховою гілкою, бере покрученими артритом пальцями моє зап’ястя. Я не боюся. Страх, біль, крапельниці залишаються позаду. Попереду річка. Ідемо з бабцею луками нашого села літньою дниною, не думаючи про смерть, я малий, а вона поруч.