Веселий Лепрекон
Давид отямився в тісній кімнаті, яка розділена товстою скляною перегородкою.
За нею – чоловік, прикутий кайданами до крісла, що вмонтоване в підлогу. У його скроню впирається дуло гвинтівки, яка прикріплена до залізної стійкий. Навколо протягнено купа дротів.
Давид стукає кулаком по склу.
– Не розіб’єш. – Каже людина в кріслі. – Це сталініт. – Голос лунає з динаміка у стелі. – До твоєї футболки прикріплений мікрофон. – Теж тебе чую.
– Ти, хто?
– Не впізнаєш?
– Я що маю кожен фейс пам'ятати, який бачив колись?
– Мене часто бачив.
– Це Ростік, сука, влаштував? – роздивляється навкруг, в пошуках камери. – Рос, чуєш! Харе, поржав і досить! Випускай!
– Ніхто не почує.
– Хто ти?
– Ми п’ять років в одному класі провчились.
– Та ну! – роздивляється похмуре обличчя співрозмовника і насторожений погляд. – Твою… – Брови повзуть вгору. – Жук? Ігор Жук? Ти був худішим.
– Ти теж погладшав.
– Бляха, Ігор, що це за цирк?
– Я хочу, щоб ти мене вбив.
– Не в’їхав…
– Натискаєш на ту кнопку в стіні зліва, гвинтівка стріляє, я вмираю, перегородка відкриється, ти вільний.
– Що? – вдивляється в серйозне обличчя Ігоря. – Це якийсь тупий прикол?
– Це твої тупі приколи, перетворили моє життя в кошмар!
– То було хер зна коли, я був малим придурком!
– Ти бив і принижував мене на очах однокласників!
– Вони теж тебе цькували.
– Ти все те почав! – в очах Ігоря ненависть. – Ти був псих, а я найслабшим і новеньким!
– Ігор, пробач, мені шкода, правда.
– Чому не вибачився раніше?
– Кажу ж, я був дурним підлітком! Я не тямив, що все так погано для тебе! Я був просто сильнішим от і все.
– І все? Ти бив куди заманеться і чим заманеться! На спині досі шрам від твого олівця. Ти тоді погрожував, що зариєш мене. То вбий зараз!
– Я не вбивця! Чому ти хочеш цього?
– Бо ти минуле, яке мене досі катує. В старших класах я став сильнішим. Міг дати відсіч, але… від твого скаженого погляду впадав в ступор… і не міг відбиватися. Страх, що ти можеш вбити, покалічити, як тим олівцем, сковував і зробив з мене ганчірку! Ти продовжував знущатися при всіх. Хлопці мене зневажали! Дівчата не помічали. Не міг навіть познайомитися з дівчиною з іншої школи, яка не знала про все. Боявся, що і при ній чмиритимеш. Хто полюбить чмиря?
– Так, я був придурком, та я дійсно жалкую про те. Я змінився. Все в минулому.
– Я теж думав, що в минулому. Займався боксом, вигравав змагання. Закінчив інститут, знайшов роботу і дівчину. Та якось гуляв з нею і побачив тебе. Ти мене не впізнав. А я закляк. Страх повернувся, що ти почнеш знущатися з мене в неї на очах, чи захочеш її скривдити, а я нічого не вдію. Вся моя набута впевненість – випарувалася. Минуле повернулося. Я зрозумів – це назавжди!
– Є спеціалісти які допоможуть тобі! Я знайду найкращого!
– Ні! Я не хочу вічно боятися. І вбити себе не можу, тому вбий мене і будеш вільний! Або помреш!
– Слухай, чмо! – раніше спокійний погляд враз наповнюється люттю. – Я не винний, що ти слабак! – Б’є кулаком по склу! – Ні! Я тебе не вб’ю! Пам’ятаєш, як мої боти лизав? Тепер лизатимеш мій член у неї на очах! Випустив негайно!
– Давид, я…. – блідніє, губи тремтять. – Не можу…– голос жалісний, в очах сльози. – Я знаю, що послухав би тебе, тому закував себе. Натисни на кнопку, станеш вільним і вб’єш мене.
– А як не натисну?
– Через годину твій відсік заповниться газом, а ще через годину мої кайдани розблокуються.
– Ах ти ж сука! – розбиває кулак до крові об скло.
– Бач, ти досі псих.
– Та, що ти знаєш про мене?
– Знаю, що дружина твоя в синцях ходить. Якщо не застрелиш мене, вона буде моєю. Втішу вдову. Ліза довго не горюватиме.
– Ти не зробиш цього!
– Вже почав. Я її фітнес тренер. Вчора каву разом пили.
– Сука! Я не жалію ні про що! Світ належить сильним, а ти – чмо!
– Попка Лізи шикарна! Я їй засаджу, повір!
– Ні! – тисне кнопку.
Тиша.
Давид ошаліло дивиться на живого Ігоря.
– Минуле катувало мене. – Каже Ігор. – Тепер воно вб’є тебе і я стану вільний. – В очах спокій і полегшення.
Давид чує шипіння, відчуває запах газу.
– Благаю! – голос тремтить, в погляді страх. – Не роби цього!
– Не роблю. Ти сам натиснув кнопку.
