Щільно зачиняй двері

Піт. Холодно стікає по спині. Залишає після своїх лап липкі сліди. Змушує боязко здригатися від власного морозного дихання.

—Тут є хто? — питаю, заглядаючи в щілину між дверима. Чорна тінь ковзає по стіні і ховається в коридорі. Намагаюся ковтнути слину, але рот сухий. Закриваю двері на засув. Не допомагає. Вони знову прочиняються з глухим скреготом і миттєво застигають у такому положенні. Мені перехоплює подих, роблю крок назад.

Повільно обертаюся. Серце метушливо калатає, голосно відлунюючи у вухах. Рушаю темним коридором вперед. Потрібно дістатися до вмикача. Бачу його. Так близько і так далеко водночас.

Раптом відчуваю, що загрузла в м’якій, незвично теплій, підлозі. Живій. Боязко дивлюся донизу. Попри повну темряву помічаю силуети, що стають все чіткішими і чіткішими. Хочу закричати, але не можу. Хапаюся нігтями за щиколотку. Роздираю ними довгі цупкі пальці, що вилазять з килима, не даючи мені йти. Шлунок стискається. Намагаюся виблювати — з мене виходить лише трохи слини. Вмикач. Ось моя ціль. Ще трохи.

Та коридор чомусь не закінчується. Я вже повзу, пальці ловлять мене за зап’ястя. Болить. Пече. Горить. Небуття — де ж ти? Заплющую очі. На секунду, щоб хоч трішки зволожити сітківку. Але в голові паморочиться. Здається, минає година, дві, три.

Різко хапаю ротом повітря. Виявляється, все ще стою біля дверей. Знову підходжу до щілини. Проводжу по дерев’яній поверхні пальцем. Помічаю, що криваво-червоний манікюр розтікся по кутикулі. Відчуваю гострий біль – під шкіру загналася скалка. А тоді… слизьке холодне щось.

Під моїм пальцем око. Воно обертається довкола своєї осі, тоді пронизливо, дещо насмішкувато, дивиться глибоко в душу.

— Я — сам страх, — наче зламаний приймач, щось шипить в моїй голові.

«Десь тут був вмикач», — згадую. Хочу забрати руку, але розумію, що не можу поворушити пальцями. Боюся повернути голову і поглянути. Відчуваю як рана від скалки починає гноїтися. Так швидко?

Різко обертаюся. Ока немає, але крізь мої пальці повільно пробирається лапа, що закінчується довгими, загнутими кігтями. Вона проходить крізь зап’ястя, лікоть. Я більше не можу поворушитися. Лише відчуваю як піт капає на підлогу. Так голосно. Чому так голосно?

Лапа постукує кігтями по рані, яка не стікає кров’ю, а одразу гноїться. Цей запах б’є в ніс. Зіщулююся, але не можу відвести погляду.

Не можу дихати. Лапа вже у мене на плечі. Різко хапає мене за горло, перекриваючи доступ повітрю. Аххх… аххх… Хапаю ротом останні подихи. Згадую про голос.

— До...по...мо...

Починає темніти. Ще сильніше темніти, ніж в тому чортовому коридорі. І тільки піт. Липкий піт заливає мені очі.

***

Прокидаюся. Двері прочинені. За дверима бачу око. Насмішкувате. Пронизливе.

— Я – сам страх.