Клац, клац, клац

Дванадцять тридцять. Дибіл. Це ж треба було приїхати саме на початок обіду… Тепер годину чекати. Але блін, в цих довбаних чинуш хрін вгадаєш коли перерва. Може навіть якби я приїхав о десятій, як і збирався, все одно втрапив би на сніданок. Або на ланч там якийсь, каву, перезмінку, чи щось подібне…

Година… Як мені вбити бісову годину? Дістав телефон. Батарея 7%. Курва… Сьогодні мають подзвонити з роботи. Треба бути онлайн. ААА!!! Бісить! Бісить! Бісить! Ну чому я його не зарядив ввечері?!

Гаразд, заспокойся. Піду прогуляюсь.

Шумна вулиця. Купа машин. Вихлопні гази. Тісний тротуар. Натовп. Калабатини. Мене оббризкав сірий Ланос.

Чудово.

Треба знайти якусь кав'ярню. Замовити американо з молоком і довбаний круасан з шоколадом. Це мене заспокоїть. Вздовж вулиці щось же повинно бути, правда? І не дай Бог, в них круасани тільки з джемом.

Взуття. Канцтовари. Страхова. Банк. Комп'ютерна техніка. Все для риболовлі. ССССУ…мка. Магазин із сумками..? Я вже хотів було зайти всередину, пороздивлятися валізи всілякі (знаю, ідіотське заняття), як через дорогу помітив перукарню. Салон краси "Злата". Оригінальненько. Чоловіча та жіноча стрижка, трохи вицвівші плакати з патлатими моделями на вікнах. Я запхнув руку під чуприну і прикинув довжину. Трохи рановато, але… насрати. Підстрижусь. Дев'ять зверху, три по боках. Стрижка: "стрижка".

Чотирири сходинки слизької плитки, пластикові двері…

– В нас обід.

– ААА щоб ви здохли!!! – Подумав я.

– Щоб вам руки повсихали!!! – Подумав я.

– Щоб ви розжиріли на тих своїх обідах!!! – Подумав я.

Одна панянка середніх літ і середньої бридотності з якимось надто широким ротом заварювала чайок. Інша дещо подібна мадам з горбатим носом витріщалась на мене, стоячи в пів оберта біля клієнтки з ножицями в руках. З тєлєка на повну рубала попса.

– Та який нахрін обід? Ви он працюєте. – Сказав я, вказавши на довговолосу дівчину, вкриту блакитною простиньою, що сиділа до мене спиною.

– Мужчина, обід з пів першого до пів другого. – Відповіла жіночка по-совковому байдуже. Називатиму її Анжелою.

– То ж ваші гроші. Чи ви тут на години працюєте? Аби тільки нічого не робити, так? Чаї цілий день ганяєте, бо клієнтів ніхріна нема.

– Мужчина, успокойтесь. Прийдете через час. – Сказала інша. Іменую її Свєта.

– Та мене просто машинкою, без всяких пріколів. Я не можу цілу годину чекати, тож або ви мене стрижете, або мої гроші заробить хтось інший.

Дамочки помовчали, переглянулись і знизали плечима.

– Сідайте.

– Дякую. – Гаркнув я і вмостився в крісло паралельно з іншою клієнткою. Тьотя накинула на мене таку ж блакитну фігню і загорнула її на шиї, щоб я випадково не набрав собі за пазуху колючого волосся.

– Як стригтись будемо?

– Ахуєнно. – Подумав я, але відповів давно завченою фразою про дев'ять на три.

– Зараз, машинку візьму. – Сказала Анжела і пішла кудись в каптьорку.

Я глянув на своє знервоване обличчя в дзеркало. Ну нахрін… Краще вже в вікно залипну. Між моднявими пиками, наклеїними на вікні, був невеликий просвіт, в якому стрімкий потік авто з нестерпним шумом чавив калабатини. Теж кайф.

Тоді я глянув у дзеркало на дівчину поряд. Їй якраз чаклували над зачіскою, судячи з ритмічного клацання ножиць. Інша перукарка працювала, затуливши її собою, тож і тут облом.

Раптом я помітив, як на підлогу щось впало. Якась заколка чи хрін його знає що. Я вже відкрив рот, щоби про це сповістити, але глянувши на ту штуку ще раз, я закляк. Це що, вухо?! Це бляха якийсь прікол? Воно реально виглядає, як шматок вуха! З нього ще й кров тече! Перукарка відійшла вбік…

Десятки дрібних струменів крові стікали по обличчю. Весь лоб обскубаний, наче в курки. Жіночка вгризалася своїми гострими ножицями їй просто в голову і виривала патли разом з шматками шкіри. Дівчина була притомна. З очей текли сльози, а рот намертво заткнутий.

– ЩО ЗА НАХ!!! – Я спробував втекти, та з жахом усвідомив, що не можу поворушитися. Мої руки приковані до підлокітників. Але як?! Коли!?

Поруч тривало божевілля. Удар, клацання ножиць – і тепер на її обличчі бракує брови. Наступний зрізав ніздрю. Іще один – з очниці посочилася рожева рідина. Свєта гидотно посміхалася й продовжувала клювати свою жертву, наче стерв'ятник. Клац, клац, клац…

– Нарешті знайшла машинку. – Сказала Анжела, повернувшись з каптьорки. В руках вона тримала електричний рубанок.

– Як там? Зверху дев'ять, збоку три, правильно?