Червоне сонце, сірий котик

Того дня сонце було червоне. Воно недобре дивилося єдиним оком і гріло так, ніби й не зима стояла надворі. Солдати похмуро поглядали на нього, шепчучи: то не до добра, і часто хрестячись. Андрій, людина культурна й освічена, звісно, скептично посміхався… проте й сам не міг час від часу не зустрітися поглядом з отим лиховісним, нагорі.

Щоб трохи заспокоїтись, він взяв на руки сірого котика і став перечитувати листа з дому. Котик отой прибився до них нещодавно, і його за давньою фронтовою традицією, що вимушену зневагу до життя людського ніби рівноважило ніжністю до істот нерозумних, берегли і пестили. Імені, правда, так і не дали: «котик» та й «котик», ну, «сірячок», а то й спересердя, «лихо хвостате» (це коли скочить ніби нізвідки й цупить зі скупого солдатського пайка).

Лист був від Катруні: «… А ще мені снився дивний сон. Ніби сонце червоне-червоне, і земля раптом вибухла, і все порохом взялося… Та тут виходиш ти з сірим котиком, живий-живий, і щасливий-щасливий!.. Як розповіла це, Оксана, бідолашна, зблідла й за серце схопилася, а мама перехрестилась. Татуньо, правда, розсердився на наші «бабські забобони»; ну, ти знаєш, як він любить іноді Тараса Бульбу вдавати!

Неспокійно в нас, братіку, носиться щось у повітрі… Швидше б тая війна скінчилася, та й повертався б до нас..»

Юнак задумливо гладив котика. І як сестричка здогадалася про нього? Треба відписати про це… Спустив звірятка з колін і взявся до роботи.

Близький удар стрільна струснув світ. Окоп невдоволено зашелестів у відповідь осипаною землею. Вояки полегшено перезирнулися: «пронесло, Господи!». Данило Бондар, струхнувши з себе чорний порох, авторитетно заговорив: як зараз не влучило – сьогодні цілі будемо, всі прикмети так говорять; а що сонце червоне – то знак недобрий, та не для них вже; смерть повз пройшла, косою махнула, та не дістала. Його слухали з повагою: людина бувала, другу війну вже служить, до фельдфебеля дійшов, «георгіїв» має, а поранення жодного за всі роки не дістав. Одразу видно: непростий чоловік, його й смерть минає, а ангел крилом повиває!

Андрій полегшено зітхнув (забобони, звісно, та відомо ж: двічі в одне місце не влучає!) і знов взявся за олівця. Тут котик, що весь час погідним клубочком лежав під столом, сторожко запряв вухами – і прожогом вилетів з окопу. Андрій механічно зібгав у руці листа і, ледь розуміючи, що робить, вистрибнув услід за ним. «Куди?! Уб’є! Андрію Романовичу!..» – згучало вслід (солдати любили свого молоденького взводного, сумирного й приязного до підлеглих), і над всіма голосами, як церковний дзвін, гудів Бондарів бас. Ще стояв у повітрі нерівний солдатський гомін, як рев стрільна підхопив його, закрутив виром і затягнув кудись під землю.

Андрій озирнувся. Завмер. На місці окопу була братська могила. Земля ще поволі осідала над нею, і, хоч довкіл стояла дзвінка тиша, в Андрієвій уяві з-під неї рвався до світла жаский, серце рвучий стогін живими похованих людей. Йому чулося навіть, як поховальним дзвоном б’є серед нього голос Бондаря. Андрій стояв непорушно, лише губи безгучно ворушилися в молитві. Рука з досі затиснутим листом поволі пішла вгору, до чола, в хресному знаменні. Сірий котик застиг біля його ніг, діловито злизуючи чорний порох з сірого хутерця. Андрій поволі опустився біля нього на землю. Потремтів. Уявляв собі, як під чорним ґрунтовим саваном лежать мертві товариші по зброї, що вдихнули востаннє не пронизане сонцем повітря, а чорний порох, як він забивав їм ніздрі, дряпав горло, вбився в легені… Нарешті його жах, відчай і полегшення прорвало слізьми. Юнак встав, стираючи їх з лиця разом з чорним порохом. Підвів очі, знов зустрівшися поглядом з червоним сонце. Червоне – то кров… то життя – подумалось.

Сірий котик підвівся і неспішно рушив вперед, до сонця. Андрій ступнув за ним раз, другий, коли просочене червоним сяйвом і чорним порохом повітря знов струснулося вибухом. Андрієве вухо проткнуло коротке дзижчання, коли скалок від стрільна розчахнув йому груди. Він лежав на землі, і відкрите червоному сонцю серце ще тріпалося востаннє, рвучися до життя, коли сірий котик скочив йому на груди й, вуркотячи, став злизувати кров.

Ненаписаний лист лежав біля безсило відкритої руки. На ньому можна було прочитати лише: «Лютого двадцять третього дня, 1917 року».