Вир

Мокрий схлип вирвав з дрімоти, пашіюча м’якоть під ним затрепетала. Він різко підняв голову і побачив її лице — очі блистіли слізьми, щоками розкинулися чорні павутинки розмитої туші. Її порожній погляд втупився в стелю.

Його торкнуло спогадами. Короткі й обривисті вдихи окинули груди полум’ям. Спина спалахнула пекучим болем.

Дівчина судомно затремтіла, цівки сліз розлилися на лице, а відсутній взір досі тупився у вись.

Поблякле сонце хилилося до горизонту.

Він відчув — воно повертається.

Він важко тягнувся по ґрунтовій дорозі, що простягалася лісом. Між стовбурами дерев пробивався небесний пурпур, який залишило по собі сонце. Його мучила спрага і дикий голод — нутрощі вивертало від нудоти.

 Мозок шалено бадьорів, наче від каністри міцної кави. Думки розривалися образами — різкі, рвані і сверблячі — стони, викрики і плач, солодкі крики задоволення і пронизливий вереск жаху.

Роздалася мелодія, пронизуючи голову болем. Телефон.

Тишина.

— Поясни, що відбувається. — сказав надривистий голос жінки.

— Скажи ж хоть щось! — тепер в її голосі проявилась та гіркота, що передує сльозам. 

— Поясни!

— Наш дім, наша сім’я! — сказала вона, залившись плачем. — Ми вернемося до матері. Я...Поки ти...

У відповідь вона чула лиш важке дихання. Гаряче і рівне.

— Мені дзвонив священник, казав, що він...що ти був не в собі і він...

Вона згадала розчахнутий сейф.

— Я не знаю в чому причина. Я... Приходь додому і ми все...ми все обговоримо і...

— Благаю, скажи хоть щось!

Він нічого не сказав, його пальці розм’якли і телефон плюхнувся у траву кілька метрів назад. Вона не почула цього.

Спочатку затремтіли пальці на руках, затряслися гомілки. Судоми перекинулись на руки, піднялися по ногах; засіпалася шия, затрусився тулуб; зацокотіли зуби. По спині забилася рушниця.

Він здригався і дрижав, наче ним пустили мільйон вольт.

З-за пагорбу долинув дитячий гомін, показався натовп хлопчаків і дівчат.

Діти притихли і зупинилися. Незнайомець зірвався вперід, його запалений взір шаркнув на них, лице судомно сіпалося, щосекундно перемінюючи гримасу, оскалюючи зуби.

Дітлахи здійнялися виском і кинулися в біг.

Вася опинився позаду всіх. Він зашпортався за розв’язані шнурівки і плюхнувся на землю. Долоні і коліна боляче запекли.

 Він сперся локті, піднявся і кинувся вперед. На льоту оглянувся, сіпнуся, завалився на бік і розпластався спиною по землі. Ошелешено позадкував на руках... Вистріл. Бризнуло кров’ю. Чоловік розійшовся приглушеним риком, що ширився з кров’яного роззіву, де мить тому було лице. Наче підбитий звір, но в тому рику чувся людський біль.

 Він гепнувся на дорогу. Його ноги судомно дерлися об ґрунт, руки втиснулися в живіт і він повільно колихався, то відриваючись, то міцно втискаючись в землю.

Її темне волосся, що відливало синевою. Білосніжна спинка. Її буйні, солодкі перса. Її соковиті сфери, що розмірено виляють у сторони прорізуючись ніжними павутинками зморшок.

Місце куди не хотілося повертатися. Тепер він тут. На кладовищі біля лісу. Скоро на могилі з’явиться кам’яна стела з його зображенням.

В дитинстві це місце завжди наводило неприємні відчуття коли він приїздив сюди з батьками. Зазвичай погода тоді була похмурою, часто дріботів дощ. Вони піднімалися пагорбом по широкій стежині, навколо якої звідусіль стирчали надгробки.

 Можливо він і хотів уткнути погляд в землю і не дивитись по сторонам, но рельєф там був кепський — можна було послизнутися чи зашпортатися за оголені корені дерев, що проборознили весь шлях нагору.

 Ця дорога здавалася такою урочистою, вела до чогось важливого. Сакрального.

І погляд мимохіть бігав по могилах, стелах і хрестах. По випуклих і вигравіруваних написах, іменах, цифрах. По силуетах, лицях. У весь ріст, по груди. Чорно-білі чи кольорові. На сірому камені, на мармурі, на чорному граніті. Вони були такими живими.

Тепер і до нього будуть приходити, запалюватимуть свічки, залишатимуть квіти, висадять ними могилу.

Зимою принесуть маленьку ялинку, кутю. Навесні пасочку. А може й чарку горілки.

 І коли відблиск повного місяця падав на його могилу, в темряві ночі розносився глухий ритмічний стукіт. А потім у Вирію з’явилася ще одна сосна.

 У місці де сяє лише місяць, у місці де падають дощі і гуляє вітер.