Опік

Старигань всівся навпроти.

— Сигаретку? — сухо сказав він.

Гора витягнув одну з металічного портсигару. Старигань взяв і собі. Зблиснув сірник і маленьку кімнату наповнили клубні диму.

— Хочу почути вашу історію. — сказав дідок.

— Хто ви?

— Ваш гість. Я хочу почути вашу історію.

— Ви, діду, хто взагалі?

— Я хочу почути вас.

— Ви священник?

— Я не священник.

— Монах значить! Вони тоже носять бороди і такі чорні ряси.

— То не ряса. То жупан. Я...

— А один чорт! Чого вам треба?

— Я прийшов сюда. — Буркнув дідок, наморщивши проораний борознами лоб, його маленькі чорні очі встромилися в Гору; він зірвався вперед і стукнув кістлявими долонями по столу:

 — Говори вже!

Якусь хвилю в кімнаті владарювала тиша, потім Гора сказав:

— Можна ше одну сигарету, будь ласка.

Старигань повільно опустився на спинку крісла, його лице знову укутала пелена відчуженості.

Гора прикурив. За мить почав, не зупиняючись до самого кінця.

Тоді почався той коронавірус і будова стала, я вернувся в Україну. Середина травня, погода була паршива, цілий день лив дощ. Батько не знав, шо я приїду.

Той чайник. Новий. Батько поставив воду на чай.

Ми з ним не дуже ладили, но старигань був радий моєму приїзду, хоча не дуже то виказував.

 В квітні було два роки, як померла матір. Рак. Тепер про нього чуєш частіше ніж про простуду.

Тато і так був не дуже, но після смерті матері сильно здав. Курив як паровоз, пиво під телевізор кожного вечора. Цілими днями стирчав перед ним або читав газетки.

Городом не займався, город засіяли травою. Но лишився сад, сад він любив.

Мене не було три місяця, шо тут сказати... Їм вистачило трьох, тим чортам цього вистачило. Вони вживались на новій території.

Чайник. Він зразу кинувся в очі. Старий страшно не любив шось міняти.

Чайник з тих нових, весь блискучий, з прорезиненою ручкою, клапаном для горлишка.

Коли я про нього спитав він просто відмахнувся.

І вот будить він мене серед ночі, очі випучені, весь сіпаний. Каже: «Ти чайник ставив? Ти?»

Собаки в нас не було, остання померла років з п’ять тому.

 А даром не було.

Вдень старий був весь в думках. Сидів перед телевізором і цідив пиво.

Вночі знову будить, тормосить мене. Знову чайник. Перепитав, перепитав і здриснув.

Но я вже не міг заснути. Встав, значить, а старий по хаті з рушницею носиться. В підвал, на стрих. По подвір’ю з фанаріком. Мені нічого не каже, а тільки зиркає так косо, ніби я в чомусь винний.

 Вкінці старий засів в кухні. Я сон втратив і по правді боявся за нього. Втикав телевізор, так і заснув на дивані.

На наступний день старий десь пропадав, хоча цілий день як з відра лило. Прийшов пізно ввечері, тверезий. Спати не лягав. Сидів перед телевізором з рушницею на колінах.

Тої ночі я не хотів спати, просто лежав в ліжку, но, зрештою, заснув. Зранку за двері беруся, а вони намертво вперлися. Закрив мене в кімнаті.

Я горланив, стукав — не відкривав. Прийшлося через вікно. Другий поверх, но якшо з розумом то можна злізти, як по сходах зійти.

Я зпригнув в сад, дивлюся, а той новий чайник лежить перевернутий в болоті.

Старий спав на кухні, голова на столі, руки на рушниці. Збоку пуста банка з горілки. Світло горить.

 Я його під руку і в лікарню.

Спав цілий день, я зробив поїсти, він трохи подивився телевізор. Я напічкав його тими таблетками, всьо як лікар казав — сонливе, заспокійливе, шось від спини, ше шось. Він знову ліг. Ну і я тоже через годинку. Тої ночі спав нанизу, в сусідній кімнаті.

Мене розбудив гул літака і стукіт поїзда — одночасно. Від чогось одного б не проснувся.

І я відчув той запах. Ні з чим не сплутаєш. Зразу пробудився і зірвався з ліжка. Газ.

В кухні горіло світло, а на плиті стояв той чайник, весь в грязюці.

 Камфорка викручена на максимум, аж свист чувся, як газ звідти вилітав.

І той чайник стоїть зверху.

Батько не дихав.

Через рік дім знесли, територію обгородили бляхою і причепили вивіску, де великими червоними буквами пише:

«Будівництво вашого щастя».