До першого спогаду

Мій перший спогад – велике дзеркало біля виходу з квартири. Поглянувши в нього, я відчув як щось згасаюче, сумне, але водночас правильне і мирне турбує мою несформовану свідомість. Розум полонили давно забуті сірі миті.

Високі чахлі люди засинали у кам’яних ящиках та плили рікою до місця де не існувало нічого. Павутиння з пилу та моху виростало на тілах, навіки зшиваючи їх з новою домівкою. Спокійний сон продовжувався, доки від сплячого не лишалася тьмяна подоба того, чим він був – закований в коробку звір, без розуму чи свідомості. Шмат останніх емоцій і решток пам’яті у темряві вічного забуття.

До тями я вернувся, коли стомлений батько заніс мене в кімнату та пішов роззутись. Ясна дуже свербіли і я поповз до найближчої шухляди. Блискуче лезо для гоління опинилося в моїх руках. Таке гнучке, тоненьке і красиве. Останнє, що пам’ятаю того дня - кров і батько, який прибіг на плач.

За 25 років шрам на губі так і не зник, а сірі образи сховались глибоко в безодню забуття. Час від часу я згадував їх на якусь коротку мить, однак швидко повертався у наш світ. Так було до того разу…

Осколки дзеркала валялися по всій підлозі. У досі небаченій мною частині стіни, бетон був пошматований і пом’ятий, немов сірий пластилін, який хтось рвав руками. У тих понівечених формах я розгледів знайомі здавна образи: ріка, труни, сумні люди з кривими вухами і гострими носами. Я відчував, що їх не мало тут бути. Вони лякали своєю неприроднісю, водночас здаючись таким рідними, наче завжди були частиною мене.

Заслаблий, я піддався ностальгії. Безліч чорних картинок пронеслися в голові. Здавалось, чим довше про них думаю, чим сильніше намагаюсь згадати, тим більше бачу сірі контури чогось втраченого: фрагмент пейзажу, обличчя без очей, червоний хаос із крапок, що вже й не розібрати чим він був.

Вони манили все згадати. Вони кликали піти туди, де вже нема, але нутро волало, що не можна. Я кричав і кричав що все лишив позаду, що так не має бути, але сум і відчай від цих слів змушували гніватись на самого себе.

Кожна спроба відректися від невідомого посилювала гнів та бажання зашкодити собі. Я вдарив в стінку кулаком, розбивши кістку аж до крові. Біль повернув мене в реальність і скориставшись тою миттю, я вибіг з хати у одних трусах.

О Боже! Що то все було? І звідки в пам’яті мої те, що побачити не міг? Що пам’ятало те дитя, яке ні світ, ні смерть іще не бачило тоді?

Не знаю і не хочу знати! То все вже мертве і є тепер лиш я. Я не повернусь у той дім, не хочу більше пам’ятати. Мене цікавить майбуття, бо мертве має лиш страждання. То шлях назад, а я нове життя кохаю.

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Перший етап: Команда Геллбоя
Історія статусів

16/05/21 23:14: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
17/05/21 02:15: Грає в конкурсі • Перший етап
23/05/21 20:00: Вибув з конкурсу • Перший етап