Переродження

Рік рабства. На вісімнадцятому поверсі хмарочосу в Стамбулі. У трикімнатній в’язниці з шикарним видом на океан.

Я сиджу на підвіконні. Внизу – снує люд. Ніби Броунівський рух – хаотичний, егоїстичний...

Якщо тут є інакші – їх не зустрічала.

Незатишно, аж до холоду у кінчиках пальців.

Підтягую коліна до підборіддя. Ніби ембріон у материному лоні.

Мама… Як вона там? Що я наплела при останній нашій розмові! Якою ж була дурепою!

Що заважало збудувати своє власне життя в Україні? Треба визнати – мені захотілось казки.

Ха, хоча казку, все таки, отримала… правда страшну. Артур виявися справжнім монстром. Весілля, яке почалось як свято, перетворилось на аукціон з продажу моєї цноти.

А після того – Артур закрив мене у багатоповерховій вежі й приставив охорону.

Найжахливіше – усвідомлювати, що тобі ніхто не допоможе.

Спочатку про порятунок молила у клієнтів але ті лиш сміялись у відповідь.

Якось скористалась моментом, коли новенький охоронець забув закрити двері. Встигла вибігти у коридор…

Били мене довго…

Більше про втечу не помишляла.

Та зараз у мені росте нове, чисте життя. Я скоро буду мамою і уже люблю цю дитину! Тому тут лишатися не можна. Артур згадував про аборт.

Сьогодні вихідний. Охоронець – один. Парубок, на ім’я Курт.

Ніби кішка, зіскакую з підвіконня. Скидаю вбрання. Йду до його кімнати.

Він у кріслі, дивиться футбольний матч. Має гарне личко, крізь тісну теніску проступає рельєф м’язів.

Зупиняюсь у дверному проємі. Курт повертається у мій бік. Я із задоволенням помічаю, як повільно у нього відвисає щелепа. Червоніє. Обличчя витягується, набуває здивовано-дитячого виразу.

Стає навіть трохи сумно. Але я погладжую рукою свій ще не помітний животик і це надає впевненості.

– Мені нудно, – лукаво опускаю очі. – Мо, розважимось?

– Але шеф не дозволяє, лялю, – хлопець важко зковтує.

Ох, як же ненавиджу, коли мене так називають. Набридло бути іграшкою! Але зараз у Куртовому голосі відчувається неабияке збудження, тож все інше не має жодного значення.

– А ми йому не скажемо.

Підходжу до нього майже впритул. Ніжно обіймаю за шию. Злегка перебираю їжачок волосся. Який милий, ніби малюк, – знову щось йойкає біля серця і стає не по собі. Геть ці думки! Він – лише вартовий, який стоїть між рабством і моєю свободою!

Я цілую охоронця у шию, лоскочу язичком вушко. Хлопець звивається, мов карась на березі. Опускаюсь нижче. Знімаю футболку і непомітним порухом розстібаю джинси. Зтягую їх до щиколоток…

Хм, думала, він у нього більший. Та тим краще.

Беру його… повністю. При цьому дивлюся Курту у вічі – чоловіки це люблять, зайвий раз відчувають свою владу наді мною. Охоронець примружується від задоволення…

…Чого не зробиш заради волі? Заради збереження маленького життя у тобі?

Відповідь проста i ядуча – готова на все! І навіть більше…

Адреналін, жага життя і безвихідь дають нелюдські сили. Тому вовки, потрапивши до капкану, заради порятунку здатні відгризти собі лапу.

Я зараз десь у такому ж стані.

Картати себе буду потім. Серце шалено калатає. В очах – півтемрява.

Зараз – або ніколи.

…Мої щелепи з усієї сили стискаються навкруг Куртового прутня. Чую шалений хрускіт. Рот сповнюється нудотним металевим присмаком, а дім – несамовитими криками хлопця.

Ну що ж, кричи. І я кричала.

Випльовую в дальній кут кімнати вже непотрібний йому шмат плоті й одночасно руками намагаюсь роздерти Куртове горло.

Відчуваю, як ламається об шкіру мій манікюр. Вбити людину не так просто, як це показують у кіно.

Курт зкидує мене. Гепаюсь на спину. Добре, що не на живіт.

З шиї хлопця ритмічно хлюпотить кров. Напевно, зачепила артерію. Курт намагається зробити крок вперед, але заплутується у власних штанях. Падає. Повзе до виходу.

– Ні! Не вийдеш! – здається голос іншої людини виривається у мене з грудей.

Намагаюсь піднятись, посковзуюсь на кривавій доріжці. Падаю. Знову підводжусь. Кидаюсь йому напереріз. Наздоганяю аж на порозі.

…Його голова між одвірком і дверима… Хапаюсь за них…


…Перш ніж затихнути, Куртове тіло ще хвилину здригається у конвульсіях.

Смерть – бридка…


…Я вся у крові. Нишпорю по кишеням охоронця. Намагаюсь не піднімати погляду вище грудей.

Дістаю ключі від авто, жаль, не вмію водити. Та головне на місці – ключ-карта від вхідних дверей, гаманець і мобільний.

Глибоко видихаю. Я на диво спокійна. Це добре. Вагітним нервувати шкідливо.

Спочатку, нашвидку, душ. Не можна так показуватись на люди. Потім – дзвінок. Потім – Свобода!

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Історія статусів

16/05/21 22:36: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
17/05/21 02:15: Грає в конкурсі • Перший етап
23/05/21 20:00: Вибув з конкурсу • Перший етап