Закопувач

Уже в котрий раз Степана вітало його похмурістю та сирістю старе кладовище. У руках він ніс важку чавунну лопату, а іншою тримав край полотна у якому було щось загорнуте. Це було чергове мертве тіло. Таке ж холодне, байдуже та неживе, як і кладовище. Степана не цікавило хто була та людина, яку покрило біле полотно. Він звик до своєї роботи так, як і до тіл. У думках він згадував те, що бачив кожного вечора. Ось тиждень тому він закопував тіло чоловіка, якого загризли скажені собаки. Все його тіло було роздерте, у деяких місцях була ще свіжа кров, його очі застигли у німому жаху навіки… Коли він закопував його, то ненароком зачепив його руку, через що та відвалилась. Степан не хотів рити яму і для неї, тому просто залишив її (наступної ночі він знайшов ту руку, тільки вже трохи прогнившу з червами всередині).

Вчора чоловік закопував тіло хлопця, який потонув у нічці. Той узагалі нагадував амфібію: весь блідий, мокрий, у зморшках від води та з очима, які втратили свій колір і навіть зіниці. Цього хлопця Степан також поховав, як й інших...

Ось Степан дійшов до потрібного місця. Став копати яму. Коли закінчив з роботою, то повернувся до тіла, розгорнув його і побачив тіло жінки. Вона була вкрита синцями, на животі був помітний поріз, глибокий і ще свіжий. Чоловік взяв холодну руку жінки і потягнувши, кинув у темну яму. Тіло важко гупнуло. Степан ще раз поглянув на тіло і байдуже став закидати його землею.

Коли він закінчив, то взявши лопату подався до виходу з кладовища. Коли Степан йшов, то чув тихий шепіт. Пронизливий, липкий, жахливий шепіт. До цього всьго додалось ще шипіння змій. Під ногами чоловік почув, що на щось став. То був шматок чийогось тіла, яке вже почало розкладатись. Степан ще раз став черевиком на шмат м’яса і з усмішкою на губах засміявся гірким, божевільним і психічним сміхом...