Гуаш її тіла

Двері в гурток малювання знову виявилися відчиненими. Каріна недобре всміхається і проходить всередину. Софа йде слідом, обережно прикриваючи за собою — аби тільки знову не попастися…

Каріна проходить між парт, чіпляючи все, що трапиться під руки. Альбом з дитячою малякою летить додолу, гуашна пляшечка вивалює напівзагуслий бордовий на лінолеум, кришечка тікає кудись під шафу.

Знайоме тяжке дихання знову починає гудіти кімнатою.

«Пішли звідси», — хочеться сказати Софі, та крива посмішка не злазить з Каріниного лиця, і власне тіло відчувається густішим за всю гуаш довкола.

Каріна досі на неї ображена, напевно. Цікаво, за що цього разу.

Вона доходить до вчительського столу, захаращеного всячиною, і у Софи майже прорізається голос... майже. Лиш мовчки дивиться, як з-поміж усього Каріна обирає пензлик, сухий і пухнастий, і підносить його до обличчя. Наче в дитинстві, вона лоскоче ним кінчик носа, а потім піднімає очі на Софу. «Іди сюди», — значить цей погляд.

Софа неохоче йде вглиб кімнати. Коли наближається, Каріна простягає пензлик і лоскоче носа і їй. Тіло відсахується, та Софа спиняє його. Згодом лоскіт стає приємним, аж починає хапати сміх.

Рука віддаляється і кладе пензлик на стіл. Натомість підбирає чорнильне перо, залізне та загострене. Софа застигає, дивлячись, як Каріна підносить його собі до щоки, легенько шарпаючи кола на вилиці…

Заледве рука починає рухатися до неї, Софа зривається з місця й біжить до виходу, проте натикається на парту і штовхає її діагонально, зрушуючи інші. Закриваючи собі прохід. Панікуючи, лине до протилежної від Каріни стіни й притискається спиною, сунеться вліво, так, щоби ще одна парта опинилася між ними.

Каріна не там, де стояла ще мить тому. Видно, намагалася погнатися слідом, але Софа, як завжди, полегшила їй задачу. Тепер вона дивиться насмішкувато, розширеними очима.

Софа ковтає слину. От би це було достатньо шуму, щоби просто зараз двері хтось відчинив, тоді вона перескочить скупчені парти й вибіжить у коридор... Та навіть якщо ніхто не прийде, схоже, це тепер єдиний вихід.

Каріна затискає в долоні древко пера, вістря виблискує в тьмяному сонячному світлі. Тепер вони рухатимуться в сторони, вправо та вліво почергово, невеличкими посмиками — гра на нервах, поки Софа не втратить пильність й Каріна рвоне, щоби її схопити.

І ось, справді: Каріна починає в своє ліво. Софа інстинктивно рухається в своє, та застигає — дихання, вона геть забула про дихання...

Прямо біля Софи чорніють старі двері в комору. Тепер голосніші, ніж будь-коли. Вона інстинктивно дивиться на Каріну й бачить рішення в її очах. Каріна не чує, вона ніколи не чула… Але завжди добре відчувала чужий страх.

Тепер Каріна суне з правої сторони, не переймаючись, що Софа побіжить вліво. Софа впирається в стіну біля дверей і намагається схопити Каріну за зап'ястя, а надто за те, що з пером. Вістря тремтить в кількох сантиметрах від її обличчя. Каріна посміхається й пересилює хватку, піднімаючи вістря ближче до Софиного ока…

Жага втекти заповнює всю її свідомість. Софа опускається на коліна, вислизаючи з полону, і відбігає рачки. Якомога швидше, у присяді розвертається передом, та Каріна вже замахується. Все, що встигає Софа — підставити під вістря долоню.

Каріна не спиняється й намагається підбити їй ноги, повалити на землю цілком, проте раптова пружність в колінах змушує Софу вирівнятися. Вона хапається за двері й закидає себе в комору.

Невдала спроба перехопити гупає об двері з тієї сторони. Ще одна секунда, і Софа вже не думає про те, що ззовні.

Дихання, важке, з хриплим осадом проймає всю кімнатку. Лише найближчі полички видимі в периферії; далі вглиб — темрява. Здається, погляд провалюється у неї, хоч як би нестерпно не було дивитися. У сутіні, Софа бачить його — біле непорушне обличчя, таке маленьке звідси. Воно дивиться у відповідь пустими очицями, і дихає, дихає, дихає...

Наче хтось інший керує її онімілим тілом, Софа піднімає догори долоню, ту, що пече і відчувається мокрішою іншої — і бачить, що вона вся в темній густій гуаші.

Рівномірне дихання на мить спиняється. Та наступні вдих і видих вібрують у Софиних грудях, як і решта до того. Тільки тепер тіло більш не застигле. Двері комори поскрипують за спиною, підказуючи. Софа востаннє дивиться на білі очиці й вдячно примружується, перш ніж вибігти з комори.

Скривавлене перо лишається на підлозі замість.

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Перший етап: Команда Еші Слеші
Історія статусів

16/05/21 20:18: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
17/05/21 02:15: Грає в конкурсі • Перший етап
23/05/21 20:00: Вибув з конкурсу • Перший етап