Кричи, Еліс, кричи

Навколо темно і холодно. Гнітюча тиша забиває стукіт серця й уривчасте дихання.

Вчора ти пила, заливалась, як в останнє. А може і не вчора. Голова все ще болить, розпираючи череп ритмічною пульсацією, проте присмаку в роті немає.

Ніч вражає темрявою. На мить запідозрюєш, що ще не роздерла очі, але то лиш ілюзія. Хочеш відкрити віконниці, але не можеш второпати, з якого боку вікно. Чоловік не хропе, з вулиці не доносяться зойки і співи. Навіть ліжко надто жорстке, ніби чуже. А чи й ліжко взагалі? Пробуєш намацати знайомий предмет. Ніяк. Рухи сковані тіснотою. Лікті впираються у твердь – незнайому і грубу. Щось тисне на плечі. Грудину стискає, дихати важко, твоє гладке тіло запхали у вузький довгий ящик.

«Домовина!» – усвідомлюєш ти.

Не розумієш, чому опинилася тут, адже явно жива. Сподіваєшся що це жарт чи божевільна плутанина, невпевнено торсаєш кришку вгорі. Проте зиску від того нема. Злишся, кидаєш прокльони, сиплеш матюччям як остання портова шльондра. Грубі стегна настільки туго ввійшли попід стінки, що навіть не змога ворушити ногами. Ти борсаєшся, намагаєшся пручатись. Але минають недовгі хвилини і сили виточуються, мов вода у землю. Голова знову тріщить. Заплющуєш очі і спиш.

Коли приходиш до тями, сподіваєшся, що то лиш жахливий сон. Натомість переконуєшся у мерзенній реальності. Ти вже багато що спробувала. Нічого не діє. Лишається кричати. І ти робиш єдине, на що дійсно ще здатна. Верещиш, як недорізана, до поколювання в грудях, до болю в животі, до тріску у власних вухах.

Уявляєш, як зверху крокує запізнілий перехожий, роззирається на приглушені вигуки, недовірливо тулить вухо до землі, силуючись розчути, чи дійсно звідти кричать, волаєш ще сильніше, пробиваючись крізь товщу ґрунту. І кожного разу уявний чоловік чи жінка хитають головою, картаючи здичавілу думку, про всяк випадок хрестяться і поспіхом забираються геть. Знесилена впадаєш в безпам’ятство, як очунюєш – знову і знову напинаєш горлянку. Ти не відчуваєш ніг, ледь ворушиш пальцями, дзюриш під себе – байдуже. Весь сенс – крик.

Найгірше – час. Не маєш уявлення скільки вже зарита. Скільки ще лишилось. Ти мариш, не розумієш — дійсно ще боришся, чи бачиш передсмертне видіння. Уловлюєш сморід. Не схожий ні на що. Відмовляєшся вірити, що тепер то твій запах. Гадаєш, то хвора уява остаточно загрузла в бездонній прірві божевілля. Бо не лише сморід ввижається. Ще і звуки. Тупе монотонне шурхання. Таке наче хтось намагається докопатись до тебе, дістати просто з могили. Тобі маряться навіть голоси. Але найгірше – марення світла. Білий саван огортає з увсебіч, і вижарює очі навіть крізь повіки. Свідомість провалюється, ховаючись у сутінках єства. Але голоси не зникають. І ти думаєш, може то ангели мовлять слова:

— Я ж казав — вона мертва.

— Але ж була жива. Ти чув волання, як і я. Поглянь, три дні пройшло – навіть не посиніла. Просто ми не встигли. Упокій, Господе, її душу.

Ти очунюєш від сну. Продовжуєш кричати, як завше, бажаєш втілити видиво в життя. Згадуєш кожну деталь і якось ненароком вловлюєш крізь сморід обгадженого тіла аромат, який не може бути чимось іншим, крім як квітами, яких в труні раніше не було. Відкриття прострілює голову запізнілим розумінням — ніякий то не сон!

Тебе це зводить з розуму. Ти вже не зважаєш на тісноту, на морок, біль. Викручуєш руки, заломлюєш зап’ястя, дереш оббивку, шкребеш дерев’яне віко. В потугах врятувати грішне тіло ламаєш нігті, стираєш пальці, прогризаєшся крізь деревину. Одначе морок так і оточує тебе, шість футів чорної землі тиснуть згори, а дихати все важче.

Ти просто лежиш, на гостини заглядають давно прожиті дні. Переважно добрі, де ти молода, гарна, кохана. Де ти дитина, де ти мати, де ти людина. Де ти жива. Ти чіпляєшся за них, намагаєшся втриматись, намагаєшся кричати, проте не усвідомлюєш, робиш це насправді чи тільки в голові. Ти вже мало що усвідомлюєш, у вухах шумить і нерівномірно цокає. Перед очима знову розповзається яскраве буле світло. І ти впевнена, що переступаєш поріг раю.

Але тебе знову підіймають на поверхню, зривають кришку, репетують, носяться мов причмелені. Цього разу там твій чоловік, який нарешті повернувся з Лондона, і взнав гірку звістку. Він горлає на сторожа, лікаря, твоїх батьків, обіцяє засадити всіх в тюрму. Але ти того вже не чуєш. Бо цього разу ти таки мертва. Остаточно.

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Перший етап: Команда Блейда
Історія статусів

16/05/21 20:01: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
17/05/21 02:15: Грає в конкурсі • Перший етап
23/05/21 20:00: Вибув з конкурсу • Перший етап