Оповідка з Тернової Долини

“Валері, ти ж знаєш, що буде далі? Не опирайся, ти чуєш? Не опирайся! Твою душу вже не врятувати, як і саму тебе...”

Дівчина бігла, не озираючись, а бісів голос все відлунював у голові. Здається, просто обпікав мозок. Вона ладна була віддати все, щоб він зник, розчинився у пітьмі, зачепився за одну з колючих гілок і залишився там назавжди.

Краще б Валері ніколи не бачила його власника, який повторював цю нав’язливу, моторошну мантру. Краще б ніколи...

*************************************************

Усілякі історії розповідали про Тернову Долину. Майже всі з них Валері вважала просто вигадками для неслухняних дітей, проте одна все ж бентежила розум і змушувала проскакувати думці: “А що, як раптом?...”

Збирач Снів ー так місцеві називали оте “щось”. За оповідями, він ловить у свої покручені лапи запізнілих подорожніх, що змушені вже потемки скорочувати шлях через долину, пробираючись між гіллям. Здерті руки й ноги і непомітні краплі крові ー приманка для цього створіння, яке ховається далеко в хащах, але завжди напоготові розкрити свої темні обійми.

Найбільший же острах викликає те, що може Збирач ділитися на безліч облич, тож врятуватися від нього майже неможливо. А тих, хто зміг, він переслідуватиме, доки вони самі не прийдуть у Тернову Долину, готові на все, щоб цей страхітливий шепіт зник назавжди.

Будинок Валері розташований біля мальовничого озера, оточеного прадавніми соснами, які, видається, знають все і спостерігають за тими, хто з’являється у їхніх володіннях. Вона часто проводила тут час, обдумуючи, як же виглядає Збирач насправді, і чому досі ніхто точно не може пояснити, що це. Чи хто.

Останнім часом думки про нього докучали все частіше, а бажання піти і перевірити, що ж відбувається насправді ー дужчало. Наче щось підбурювало зустрітися віч-на-віч.

І Валері таки наважилась. Як тільки день почали змінювати перші сутінки, дівчина вирушила у дорогу. Тернова Долина була віддаленим місцем, тож дістатися туди вийде вже у глуху ніч. Валері розуміла, що може вже не повернутися, але продовжувалась спускатись все далі.

Коли ліс поступово зник, вона глибоко вдихнула: долина дуже близько. Десь недалеко серед гілля зашурхотів птах. Принаймні, так хотілося думати. Але у нічний час кожен звук, кожен рух малюється, як щось містичне, моторошне, навіть спотворене. Ти почуваєшся повністю незахищеним, і починаєш вірити у все те, що раніше сприймав, як цілковиту вигадку. Однак усі історії беруть звідкілясь свій початок, правда ж?

Ось воно ー місце, про яке більшість тутешніх мешканців воліли б не згадувати. Переплетені тернові кущі, яким немає кінця. Німі мисливці за тими, кому не пощастило опинитись тут проти ночі. Вони хапали Валері за ноги, тягнулись до неї, намагаючись затримати, поховати у цій гущавині назавжди. Що далі, то важче було вирватись, проте вона продовжувала йти вглиб.

Згодом настала настільки мертвотна і нестерпна тиша, що вона просто паралізувала Валері. Дівчина озиралась наусібіч, оточена колючим гіллям, не знаючи, що станеться у наступний момент, і чи закінчиться колись ця ніч.

Однак довго чекати не довелось. Величезна, горбата тінь перекрила собою місячне світло. То ось, що останнім бачать ті нещасні, що забрели сюди?

Дівчина не тямилася з жаху, але знайшла сили, щоб повернутись обличчям до нього. Вона застигла зі скляним поглядом, наче порцелянова лялька, але Збирач теж був незворушним. Здавалося, він вивчав свою нову жертву, визначав, яким чином висмоктати з неї усе живе.

Валері чула його подих. Хоча радше це можна було назвати важким, глибоким, наче просто з потойбіччя, гарчанням. Холодним, просто морозяним, хоч і стояла літня ніч.

Вся його кістлява постать, наче тіло давно спочилого мерця, просвічувала крізь відблиски місяця, показуючи почорнілі нутрощі. В наступну мить він потягнувся до Валері, видихнувши їй в обличчя: “Біжи, якщо зможеш”.

Неважливо, наскільки боляче терен здирає до крові шкіру, як намагається втримати. Все, що ти знаєш ─ треба забиратися звідси. А Збирач не дозволяє забутися. Його подих постійно проймає наскрізь весь хребет, завжди так близько. “Біжи, Валері, біжи...” Пітьма.

Скільки часу минуло? Чи все було реальним? Поранені руки й ноги не брешуть. Валері вдома, а на вулиці знову ніч. Чи досі? Чи все позаду?

Аж тут із темряви долинуло морозе хрипіння: “Вітаю, Валері. Тепер твій сон 一 моя власність. Ми разом надовго. Чи жалкуєш ти зараз через свою цікавість?”