Квітка пустелі

Оксана вела автомобіль більше восьми годин. Пустеля навколо. Ті речі, яким вона раділа на початку подорожі тепер дратували. Одинокі грифи, що кружляли в синьому небі, на якому жодної хмаринки. Величезні кактуси сагуаро з гілками, ніби піднесеними вгору руками. Купи різноколірного каміння – червоного, помаранчевого та чорного. Оксана втомилась.

На задньому сидінні у дитячому автокріслі дрімав п’ятимісячний Теодор. Шум машини та рівномірне погойдування його заспокоювало. За останні вісім годин він прокидався тільки два рази, їв спочатку молочну суміш, а потім досмоктував з материнських грудей молоко та знову засинав.

— Влаштуєш ти мені, напевно, безсонну ніч! — казала йому Оксана кожного разу як малюк швидко занурювався в сон. 

Сонце поступово скочувалось до обрію і дівчина почала згадувати що привело її в таку далечинь.

— Не що, а хто. Найкраща подруга! Натка! — Оксана ніби виплюнула її ім’я. — Поїхали, Оксаночко! Візьмемо Теодосика. Ти розвієшся, а ми, круті, проїдемо усю Мексику вздовж та впоперек! — передражнила вона писклявий голос подруги. В останню хвилину виявилось, що Натка зустріла чергове «кохання її життя» та від подорожі відмовилась. Оксана тільки зубами скрипнула. План маршруту був складений, готелі замовлені, екскурсії оплачені. Машину з Наткою вони мали вести по черзі. 

— Пес із з тобою! — сказала в серцях Оксана аж тут під колеса автівки кинувся собака, який ніби нізвідки з’явився на дорозі. Глухий стук у бампер, різке гальмування. Дівчина прокинулась. 

— Я заснула за кермом, — із жахом усвідомила молода мати. Теодор прокинувся і почав пхинькати, — О, Господи! Я заснула за кермом! 

Тілом пройшли хвилі адреналіну. Вона припаркувала автівку на обочині. Вийшла та обійшла її по колу. Жодних подряпин чи вм’ятин на машині не було. Тварина дійсно наснилася. 

Оксана відкрила багажник та склала заднє крісло. До готелю була ще година їзди, але дівчина не ризикнула знову сісти за кермо. На випадок саме таких форс-мажорів у неї були каремат та спальник. Сьогодні вона заночує у власному авто. А з самого ранку продовжить подорож. 

Теодор, як не дивно, з апетитом повечерявши знову заснув. Заснула і Оксана, миттю провалившись у чорну безодню без сновидінь. 

З ранку її розбудив спів пташки. Вона потягнулась, а потім різко схопилась. П’ять місяців поспіль не було ночі, щоб її не тривожила дитина. Яка хотіла то молока, то покапризувати, бо щось боліло чи просто обкакалась. Оксана вилізла з багажника та розчахнула задні двері машини. Теодора в автокріслі не було. Вона з жахом почала обдивлятися все навколо, зазирати під авто та роззиратися. Ні дитини, ні слідів її. 

— Теодор! — гукнула вона в пустелю, — синку, ти де? 

Тиша у відповідь. Оксана схопила рюкзак, вкинула туди пляшку дитячої води. 

— Що ще? — в голову настирливо лізла думка про картоплю фрі. — Що ще!? — крикнула дівчина та дала собі ляпас. — Ага, аптечка, ніж, карта, телефон, кепка! Я йду!

Вона попрямувала в бік від автівки в сторону пустелі, уважно вдивляючись собі під ноги та по сторонам. В лице повіяв холодний вітер, Оксана прискорила крок.

Щось дивне в цьому вітрі. Якийсь чарівний запах невідомих їй квітів. 

Аж тут вона почула якесь шурхотіння. Оксана побігла на звук. Колір землі змінився. Тепер вона йшла не по білому, випаленому сонцем піску, а по бурій, наче глевкій землі. Сагуаро ставало більше, їх доводилося обходити. Пахло дріжджами, сиром дор блю та хамоном. Дівчина ковтнула слину але не дозволила випити собі ковток з Теодорової пляшечки. Ноги гули, голова теж. І гули комахи. Сила силенна комах, ціла грозова хмара кружляла перед її очима.

Оксані щось потрапило під ноги. Що це? Біла змійка? Мотузка? Схожа на кишку, які мама набивала м’ясом та салом к Великодню. Дівчина продерлась крізь кактуси та вийшла на галявину. І одразу побачила обличчя Теодора. Біле, безбарвне. 

— Де ж твої рум’яні щічки, синку, — звернулась вона до нього, — зовсім змарнів. 

Обличчя Теодора лежало у самому центрі. Рівним колом навколо обличчя були розташовані інші частини тіла. Оксана занурила пальці в ці шматки і почала тулити їх один до одного. 

— Зараз все буде, Теосику! Мама впорається!

Щось бентежило її. Жодної кістки! Ніби хтось зробив з її сина гуляш. Вона підняла його обличчя, схоже на маску та притулила до грудей. А потім побачила, що ще слизькі від крові кістки її сина хтось врізав у стовбур кактуса сагуаро. Це був малюнок. Квітка.