У темряві

У те, що Елю вдочерять, втратили надію всі, хто знав дівчинку, відколи та поступила до них. Тобто практично всі працівники місцевого інтернату. Недавно дівчинці виповнилося тринадцять. Еля потрапила туди в десять років після того, як у будинку, де вона проживала зі своїми батьками, виникла пожежа й дім згорів дотла разом із дорослими. З найпершого прибуття в інтернат вона була замкнутою та сумною, однак усі навколо пояснювали такий її стан наслідком пережитої трагедії. Сподівалися: незабаром стан Елі покращиться, біль вщухне й дівчинка зможе щасливо почати життя заново в новій сім’ї.

Проте минали тижні й місяці, а Еля навіть не спромоглася слова сказати, не те, щоб спробувати повернутися до нормального життя. Вона мовчки погоджувалася на все, що їй пропонували: поїсти вівсяну кашу – добре, випити чаю – гаразд, пограти з іншими дітьми – без проблем… Вдалося почути її голос тільки двічі: раз, коли просила не зачиняти двері кімнати, дозволяючи світлу зовні проникати всередину; і вдруге, коли раптово дівчинка згадала, що в неї є бабуся.

Про бабусю ніхто не володів жодною інформацією; крім батьків, інших родичів у дівчинки не було. Зрештою, знайшлася пара, що захотіла вдочерити дівчинку. Коли її забирали, Еля так само мовчки склала в рюкзак свої скромні пожитки й за мить покидала інтернат, сумно виглядаючи у вікно імпортної автівки…

Уже через тиждень дівчинку повернула в інтернат офіцер поліції в супроводі психолога. Нова сім’я була зруйнована раптовою пожежею, що виникла через несправну проводку. Все списали на нещасний випадок, та коли повернення Елі від прийомних батьків у супроводі офіційних служб почастішали, претендентів на батьківство для дівчинки мов язиком злизало. Три пари за три роки… Й ось раптом з’явилися нові охочі.

Еля лежала в ліжку, закутана в ковдру, мов у коконі. Намагалась заснути. Тьмавий промінчик світла осяював приміщення, простягаючись тонкою цівкою до її ліжка. Раділа, що нові «батьки» вислухали її прохання, залишаючи прочинені двері в кімнату. Новий «тато» дозволив, «мама» зволікала з рішенням… Усі попередні намагалися вилікувати її страх пітьми, навмисне залишаючи Елю сам-на-сам у темній кімнаті, суворо забороняючи вмикати світло.

Усе почалося шість років тому. Саме тоді, вночі, Еля вперше зрозуміла, що не сама. Спочатку то були лиш несподівані звуки: ніби щось упало з полички чи шурхотіло поміж книжками. Потім почали вчуватися звуки й шум, що долинали десь звідти, з середини невеликої вбудованої шафи так, наче хтось силкувався вирити собі рятівний тунель з глибини: «Ш-ш-ш… Гух-гух… Шур-шур…»

Еля заплющила очі й затулила руками вуха. Просиділа так якийсь час, намагаючись заспокоїтися. Може, то їй почулось?.. Нарешті розплющила очі й відкрила вуха. Вдивлялась у пітьму, що оточувала її звідусіль. Ніч видалась на диво темною, навіть поближні ліхтарі не відкидали рятівного світла. Дверцята шафи зі скрипом відчинилися – й Еля з жахом збагнула, що на неї втупилася пара жовтуватих очисьок, що глипали на неї, немов підсвічувані зсередини.

Застигла від страху, не в змозі поворухнутись. Горло буцім хтось стиснув, і жоден звук не міг вирватись назовні. Повз будинок проїхало авто, тож струмінь світла фар на секунду освітлив те, що примусило Елю – як казали батьки «велику семирічну дівчинку» – обмочитися в ліжку. Істота з шафи висунула довгі чорні пазуристі лапи, притримуючи дверці шафи, й не припиняла споглядати на дівчинку, вишкірившись у їдкій посмішці.

Світло від фар примусило чортяку сховатися поміж речами дівчинки. Так Еля зрозуміла, що монстр боїться світла. Будь-якого: тьмавого, а яскравого й поготів. Набралася відваги й увімкнула світло в кімнаті. Істота миттю зникла, тільки тонкий хвіст з загостреним кінцем у формі стріли майнув поміж одягом. Урешті горло відпустило – й дівчинка голосно закричала: «Мааааамооо!»

Звісно, ніхто Елі не повірив, посилаючись на бурхливу дитячу уяву й тіні в напівтемряві. Але й сама дівчинка вирішила не допустити тої миті, коли монстр вилізе з шафи й добереться до неї. Одна думка про гострі кігті й воскового кольору очі, що вдивляються у неї, примушувала шкіру Елі братися сиротами. Телефон і планшет були під забороною через «поганий вплив», «шкоду очам» і «звикання», тож сірники стали їй вірними друзями.

Дитина поволі піддавалася втомі й готова була заснути, вперше за багато років спокійна й розслаблена, коли рятівне світло заступила тінь – і дівчинка з жахом усвідомила, що справжні монстри не завжди ховаються у безпросвітній глибочіні шаф…

Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Перший етап: Команда Данте
Історія статусів

16/05/21 16:15: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
17/05/21 03:15: Грає в конкурсі • Перший етап
23/05/21 21:00: Вибув з конкурсу • Перший етап