Де моя велика ложка

— Пішов звідси! – одинадцятикласник Іван пнув триколірне кошеня, яке сиділо на сходинці. Те полетіло шкереберть і гепнувшись на спину, незграбно підвелося та боком побігло в темряву підвалу. Звідти донеслось жалісне нявкання.

— І не виходь, бо без хвоста залишишся, блохасте! — гукнув йому на останок Іван і вийшов у двір.

Так! Китайози немає. Нічого, потім вийде, маю йому пару стусанів навішати, що не хоче зі мною своїм новим м’ячем грати. Ти бач яке пихате! Ага, дівчата на лавці. Ща покошмарю!

— Що, дівки? Де ваші сливки? — Іван плюхнувся на лавку та вишкирівся до дівчат. 

— Ти, Іване, іди куди йшов. У нас тут дівчача компанія, — сказала йому Аня, висока худа та в окулярах.

— Пельку стули, очкаста, бо зараз як дам боляче! – Іван стиснув кулака та підсунув Ані під самий ніс.

— Дівчата, у вас все в порядку? — гукнула мама Ані. Вона стояла неподалік та розмовляла з сусідкою.

— Іди геть, — сказала Аня хлопцю.

— Я ж тебе на шмаття порву, — лагідно озвався до неї Іван, — ти ж не все життя з мамулею ходити будеш. Колись і одна погуляти вийдеш. Потвора!

Він встав з лавочки, пройшовся навколо двора. Побачив як ганяють на веліках його однокласники і йому защемило в середині. Класно тим, кому батьки можуть купляти нові речі, велосипеди, приставки, м’ячі. А він, після того, як загинув батько, перебивався з мамою на одну її зарплату. Часто їв саму мівіну. 

Аж тут він побачив Китайозу. Той вийшов погуляти і таки виніс свій новий футбольний м’яч. Китайоза стояв біля дівчат, вони сміялись.

— З мене, напевно, регочуть, уроди! – стиснув кулаки Іван. Він роззирнувся  навколо і побачив, що Аніна мама пішла додому. Захистити дітей було нікому. 

— Гей, ти, гівнюк! А ну підійшов! – зі всієї сили заволав Іван до Китайози. Китайоза, якого насправді звали Сашком аж зблід, коли почув голос Івана. Він міцно притис до грудей м’яч та почав відступати до дверей під’їзду.

— Стій, бздюха! Не втечеш! – гаркнув Іван і щодуху побіг за Сашком. Але двері під’їзда клацнули перед самим його носом. Вихопивши з карману штанів ключі Іван рвучко відкрив двері. Це був не під’їзд Китайози, тому він мав ховатися десь між поверхами. Іван швидко пробіг до останнього п’ятого поверху та копнув ногою залізні двері, що зачиняли вихід на кришу. Де ж це гівно собаче? 

Тут Івана осяяло. Китайоза в підвалі. Той гімнюк сам вирив собі могилу! 

І справді у підвалі блимало світло. «Світло нам не потрібно!», — вирішив Іван. Він клацнув вимикачем та зайшов всередину. Трохи постояв, щоб звикли очі. Й отримав такої сили удар по потилиці, що побачивши купу зірок, втратив свідомість.

— Що? Де? — голос в Івана був слабкий, голова розколювалась. Він намагався сфокусувати зір але в нього погано виходило. Хлопець пригадав, що ганявся за Китайозою і йому було весело.

— Агов, виродок! Це ти мене вдарив? Я підведусь, тобі непереливки буде. Закопаю, їй Богу!

— Не божися, — почув ніби старечий голос. Хтось пройшов біля нього босоніж. Почало тхнути гнилим м’ясом.

— Ти смердиш, — сказав Іван але вже не так впевнено. Він повністю прийшов до тями і зрозумів, що лежить на холодній брудній підлозі, а руки в нього закручені за спину. Ноги також чимось зв’язані. Підвальна лампа блимає. Значить Китайоза увімкнув світло. А раз так, то, напевно, і втік з підвалу. Тоді хто це?

— Я смерджу, — знову почув він голос, — і ти будеш смердіти. Мертве м’ясо завжди смердить. 

Чиясь рука підняла його за коси, та посадила. Іван відкрив очі і в нього перехопило подих. З переляку він надзюрив у єдині джинси. На нього дивилась лупатими очима гола дитина-переросток. Велика лиса голова, вкрита лишаями та гнійниками. З щоки звисає клапоть шкіри. У роті через один чорні прогнилі зуби. Маленький тулуб, з надутим немов кулька животом. Тонкі руки-ноги з брудними обламаними нігтями. Із одягу тільки намисто з ложок, що висить на шиї. 

Покруч одягнув на голову Івана якийсь шолом, надійно фіксуючи її від зайвих рухів.

— Ти також будеш смердіти, — повторив він. Тоді відокремив від намиста ложку і почав виколупувати блакитне око Івана. Іван заверещав, а істота відкривши повіки хлопця зашкарублими пальцями нарешті дістала очне яблуко, з чавканням відокремивши його з очниці.  

— Смачно, — сказала почвара, проковтнувши око. І прийнялось за інше, — а злі очі найсмачніші.