ASAP

Я іще раз подивився на озеро, і рушив до будинку, де забукав квартиру.  

Господи, я вже забув, коли мені було так спокійно та розслаблено.

Робота у рекламі продовжувала висмоктувати душу. Єдиним порятунком був бухач, іноді трава, рідше гітара та спорт. 

Якби я не взяв два тижні відпустки і не поїхав з Києва, точно поїхав би. Панічні атаки, тривога – повний фарш.

План був такий: на тиждень у Франику влаштувати літературну резиденцію – у записнику накопичились ідеї, і я вже просто не міг все це в собі тримати. Тож я планував зависнути в орендованій квартирі і написати п’єсу, яка в голові вже майже склалась. Потім дні на чотири махнути в гори і, вертаючись, на кілька днів заїхати до Львова. 

Ця перспектива наповнювала теплом. Я йшов, посьорбував каву і нікуди не поспішав. Здавалося ніби я зняв тісний одяг, і перевдягнувся у щось повітряне. Здавалося, що я синхронізувався зі світом та дихав з ним в унісон – легко, невимушено. 

Ось він. Незвичний, як на мене, двоповерховий будинок з квартирою і балконом на другому поверсі. Прикольний. 

–               Вам все подобається? – запитала господиня. 

–               Так. Все добре. Ось, – я поклав на комод гроші за тиждень проживання. 

Господиня швидко перерахувала – так, ніби їй було соромно та незручно за те, що вона бере з мене гроші. 

–               Все нормально? – запитав я. 

–               Так, дякую. Єдине – можна я ваш паспорт сфотографую? 

–               Так, звичайно. 

Поки жінка фотографувала паспорт, я підійшов до балкону, відкрив штору і відчинив вікно. Темнішало. Але так навіть затишніше. Я взяв з собою юесбішну лампу і вже уявляв, як дістану комп, вмощуся за столом і кайф – тільки білий аркуш ворду і новий світ! 

Ніяких тобі листів з клятим ASAP – ідіть в сраку всі, хто пише цю довбану абревіатуру капслоком. Для вас та ваших дітей вже підготоване місце в офісному пеклі з вічними дедлайнами, правками, панічними атаками та поламаною кавамашиною.  

Проїхало авто і вирвала мене з мрій. Очима я вперся у будівлю через дорогу. Облицьована брудною світло-бежевою плиткою, з сіруватими фіранками на пів вікна і холодним жовтим світлом, будівля нагадувала…

–               А що це? – запитав я. 

–               Ось ваш паспорт. Гарного відпочинку. Ось ключі. Від дверей квартири, вхідних у будинок, і калитки у двір. 

–               Дякую. А що за будинок через дорогу? 

–               Так темно стало. Мабуть на дощ. Піду вже. 

–               Добре.

Жінка махнула рукою своїм роздумам і пішла. Я двічі повернув ключ у дверях і плюхнувся на диван. 

–               Що ж це за…  

Дістав телефон, щоб загуглити, що за будинок світив вікнами через дорогу і побачив, що мобільний інтернет показує кляту єшку – а значить хрін тобі, а не інтернет. Добре, я підійшов до комоду і подивився пароль від вайфаю. 1, 3, 5 сім, дев’ять. 

«Мобільний трафік вимкнено. Немає з’єднання з інтернетом. Спробуйте ввімкнути мобільне передавання даних або Wi-Fi».

–               Що за!? 

Я спробував іще раз – хєр. Тоді заліз в контакти, щоб знайти номер телефону господині, і зрозумів, що переписувався з нею у чаті букінгу. 

Ага,  значить там має бути номер її телефону. 

–               Сука, інтернет же ж! 

В кімнаті стало якось прохолодно і я пішов на кухню, аби включити газ. Пішов на кухню, а опинився біля комоду. 

–               Що за!? 

Заламінований аркуш з паролем від вайфаю і правилами проживання у квартирі порожнів. Я взяв аркуш і подивився з іншої сторони – так само.   

–               В сенсі? Та ну нафіг! 

Я взяв рюкзак і рушив до дверей. 

Замок, який я щойно зачинив за жінкою був відсутній. Не було і дверної ручки. 

Я обернувся в бік кухні, кухні не було. Стіна. 

–               Та в сенсі? Балкон!  

Я побіг до балкону і рвучко потягнув за штору. Штора розчинилась разом з балконом.  

Половину вікна у кімнаті закривали сіруваті фіранки. За вікном грати. Я подивився на вулицю. Через дорогу стояв незвичний, як на мене, двоповерховий будинок з квартирою і балконом на другому поверсі.

–               Та що за!? 

Ноут видав звук сповіщення про новий лист. 

Я розстібнув рюкзак, відкрив ноут і перше, що я побачив у джмейлівській пошті – новий лист підписаний ASAP. 

В кімнаті увімкнулося  жовте світло. Я роззирнувся. Крім ліжка і тумбочки навколо нічого не було. Ні рюкзака, ні ноута. Знову пролунав звук сповіщення про новий лист. Клацнув дверній замок. Пролунав звук сповіщення.