М'які м'язи

Назар Гусь впав назадгузь, коли підкоряв чергові кілометри в своєму забізі селом. Ноги вже не тримали тендітне 55-кілограмове тільце. «Стаєр має бути сухим» – гасло, яке відразу закарбував в своїй памя’ті юний спортсмен. Назар з дитинства цікавився довгими дистанціями і спостерігав за чорношкірими бігунами, які окрім кісток нічого не тягли за собою. Коли виросте, хоче стати таким самим рекордсменом, як і відомі кенійці, які всіх рвуть на марафонах та напівмарафонах. Якби ж то було так просто, здійснити мрію. Навіть цілеспрямованій прямолінійній людині.

Відчуття болю в м'язах було приємним. Це той самий випадок, коли негативна буцімто річ має позитивний вплив. Адже біль вказує на те, що тіло розвивається, долає перешкоди. В будь-якій сфері потрібно пройти певний шлях, який загартує та додасть досвіду. Без труднощів не настає плато задоволення. Хоча деякі релігії кажуть, що в стражданні не треба чекати поки вийдеш на приємний рівень. Саме страждання варто проходити з посмішкою і приймати його як данину. Тому Назар ніколи не сприймав втому, як слабкість. Це було затвердіння духу.

Назар був дуже прагматичною людиною, яка вірила тільки в свої сили і вкладала всі зусилля, аби розвити в собі потужні здібності до бігу. Він міг розглядати м’язи спортсменів днями і ночами. Роздивлятися уповільнені записи їх тренувань та повторювати все на практиці. Для Гуся це було не просто хобі. Це було справою життя. І стравою життя.

Отже, травма, яка підкосила його, слугувала таким собі запобіжником. Тіло її виплюнуло, наче неякісну сардельку, яка не сприймалася організмом, який звик до здорових харчів. Так само комп’ютер робить блакитний екран, коли вже точно час вивільнити трохи простору. Іноді треба скинути з себе увесь мотлох, щоб більше влізло в голову.

Поки Назар лежав вдома та відновлював сили, ноги боліли все більше. Він не міг зрозуміти, чому одужання затягувалось. Такого ще не було за роки тренувань. Його окутав сум за те, що улюблена справа в найближчі тижні була нездійсненна. Темрява різних відтінків бачилася Назару. Він контролював силу натиску на свої замкнуті очки. Відчуття сну не відверталося.

Терпіння скінчалося. Хотілося бігти. Але м'язи були ніби ватні, слухатися зовсім не хотіли. Назар ривками почав вставати і стрибати кімнатою. В ці моменти ставало легше. Парадокс. Через біль хотілося бігти. Вона ховалася, як тільки відчувала запах поту.

Хлопча вибігло на вулицю навіть попри біль. Він вже почав абстрагуватися від нього. Спинятися жаги не було. Цей вечір був кращим за останній місяць. М’язи відчули свободу. Вони немов пружина рухалися в такт тіла бігуна. Так тривало декілька днів. День та ніч Назар відлежувався і страждав від болю, а ввечері бігав і давав м’язам напругу, якої вони так кортіли.

Ночі перетворилися на жахіття. На ранок ноги виглядали, як мішки, наповнені м’якою землею або тирсою. Їх життя стало окремим. Воно вже не танцювало під дудку основної частини тіла. Потреба ніг була лише єдина – рухатися. Ніяких перерв. Тільки жваве теліпання кінцівками. Шлях Назара та думок про школу, батьків, дівчат тощо розійшлися як паралельні прямі в евклідовій геометрії. Існування мало сенс, коли задовольняло хлопчика, вгамовуючи біль.

Ніякого сну. Тепер варто було думати, що з цим робити. Адже ніхто ще не виживав без сну. Егоїстичні ноги перетягнули ковдру на себе. Це вже було не смішно. Японські горори про руки-монстрів ставали реальністю.

Трясця.

Магічний реалізм. Трагічний пофігизм. Картина з маслом. Правила гри вже встановлювала не людина, а її частина тіла. Ніби повернулися часи тотального панування геніталій та шлунка. Заповнювати простір. Поєднувати частинки пазлу. Це все дуже просто лягало у канву буття. Дивитися на те, що відбувається і лише погоджуватися. Так. Все добре. Продовжуйте, будь-ласка. Володарювання всеосяжне і безвідповідальне. Шлях в один кінець.

Назару ніколи не снилися кошмари. І тепер він зрозумів, чому. Кошмар ховався всередині нього, аби в сприятливий момент виповзти назовні. Давня мрія бігати все життя посміхнулася Гусю і пригорнула у свої хащі.

Люди, які будували плани, прораховували своє майбутнє, структурували життя, в якийсь момент втрачали це. А ті, хто навпаки, жили навпомацки, не думаючи про наступні кроки, досягали успіху. Ця думка обурювала Назара. Його уявлення виявилися примарними, нікому не потрібними. Навіть хибними. Пастка зачинялася. Позбутися ніг, які він так вправно виховував. Хіба Гусь заслужив це?!