Глинище

      Це містечко майже стерлося з моє пам'яті. Напевно спрацював захисний механізм. Тут багато змінилося з часів дитинства. Тільки незабутній генделик непорушно стояв на своєму місці. Я потягував темне пиво, відчуваючи себе прибульцем. За сусіднім столиком галділа типова для таких місць компанія. Є речі, які не змінить навіть Армагеддон. Занурившись в облізлому батискафі часу на саме дно, мій мозок почав згадувати...

У той день я кудись прямував по своїм дитячим справам. Нечистий відає звідки взялися скажені коні. Некерована пара з ревінням вилетіла на зустріч. Нестримна сила, здавалось, затягувала весь довколишній простір у хаотичний вир. Навіть небо враз потемніло. От-от посиплються криві блискавки. Коли коні порівнялися зі мною, в одного з них неприродно вивернулася голова у мій бік. Він зазирнув у саму душу. Клянусь, ці очі належали дияволу… Потім сталося щось геть божевільне. Із роздутих ніздрів тварини бризнули струмені крові. Просто мені в обличчя… Я захлинався, відчуваючи липку гарячу субстанцію всередині себе. Вже втрачаючи свідомість помітив, як обезкровлений кінь завалився, а інший сліпо потягнув товариша у каламутну далечінь. 

         До горла підступила нудота. Я зробив великий ковток, щоб перебити спогади про смак. За сусіднім столиком щось нерозбірливо обговорювали. Але слух чомусь чіткіше вловлював гудіння мух, котрі повзали волохатими лапками по бутербродам на барній стійці. Це гудіння ставало нестерпним…  

         Після того випадку я ріс відлюдником, цілими днями пропадаючи у дикій місцевості. В основному на закинутій фермі колишнього колгоспу. Де між пасмами старого асфальту, в чагарях біліли пусті корівники з проваленими дахами. Їх тепер обсідала крилата сторожа, пронизуючи перехожих всерозуміючими очима. Та найбільше мене притягував глиняний кар’єр, що прилягав до ферми. Глинище... Воно давно перетворилося на сміттєзвалище та могильник, покрившись столітнім бадиллям. У ньому здалеку легко було сплутати кістяк зі стінкою холодильника. Багато незвіданого приховували його ями... Подейкували, що десь тут закопали авторитета Рудого з бандою…

         Спека робила хащі жалючими. Неспокійне повітря тремтіло від легіонів комах. Я неспішно долав пагорби у напрямі іржавої гори металобрухту. Цікавість розпалювала новоутворена печера. Мабуть, під тиском залізяччя земля обвалилася. Печера виявилася довгим проходом. Коридор несподівано закінчувався просторим холом, зі стін якого звисали ліаноподібні рослини. Крізь отвір у стелі промінь світла відбивався від чогось на імпровізованій ложі. Це був продовгуватий череп... Я втупився у діри очей, ніби під гіпнозом. Зрештою, простір почав розпливатися. Тіло охопило відчуття: неодмінно повинно щось відбутися… Відбулося несподіване. З черепа виповзла чорна гадюка із злостивим сичанням:

–      Віддай мою кров…  

Ноги не помічали перешкод. Вирвавшись назовні, я мчав вперед без тями. Аж раптом, земля зникла, і я полетів вниз. Наповнена нечистотами яма смачно чавкнула. Вгору здійнялася хмара зелених мух. Неприємна рідина наповнювала одяг. Посеред мутної калабані зі смородом інтенсивно вибухали бульбашки. Доки на поверхню не виринула туша кабана, яку можна було розпізнати лише по голові. Все інше тіло кишіло червами. Гидка паща роззявилася з вереском: 

–      Вііііддай!

Не пам’ятаю, як я вибрався звідти. Глинище шалено двиготіло. Довкола відбувався дивний рух. З-під землі лізли кістки… Мені, все-таки, якось вдалося видертися по схилам.

 Вкритий брудом я продирався крізь ферму. І тут, в абсолютній тиші, у спину зловісно подув потойбічний вітер. Позаду, на фоні чорної хмари летів мовчазний жах.... Білі силуети відсвічували містичним сяйвом. На кістяках коней сиділи людські скелети. В центрі на найбільшому коні розташувався найгрізніший наїзник, із залишками рудого волосся на масивному черепі. Куций, поряд з ним, тицяв чимось схожим на ніж у моєму напрямі. Не маючи сил тікати, я сховався у найближчому корівнику. Але зрадниці ворони з криками почали відривати гнилі дошки з даху, жбурляючи їх мені на голову. Я кинувся у протилежний кінець. Нога боляче перечепилася через канаву, і, як в уповільненій зйомці, перед очима виник велетенський невідворотній штир… 

Опритомнів я набагато пізніше у лікарні. Лікарі розводили руками, не розуміючи, як хлопчик вижив, втративши майже всю кров. Про це навіть, здається, писали у місцевій газеті. 

Від спогадів відволік галас. 

–      Ти знову травиш свою байку?

–      Кажу вам, кінь здох, навіть тіло зарили. А потім, стоїть живісінький у конюшні. 

– Ахахаха, ну ти Андерсон доморощений.  

Я надто різко підійнявся, тому що всі замовкли, поглянувши у мій бік. 

–      Мабуть, протяг… - ліниво позіхнула офіціантка за стійкою. 

Я вийшов на залиту сонцем вулицю, щоб забути це містечко  назавжди…