Полтергейст

Коли він не спить, не сплю і я. Лежу у холодному ліжку та спостерігаю за стелею. У думках, як завжди, не зрозумілі спогади, роздуми про життя та плани на завтрашній день.

Коли він щось шепоче, я завжди чую його розмови, чую не розбірливі слова та короткі фрази. Підіймаюся та йду до нього, щоб стати його співрозмовником.

Вкриваю його ковдрою, яка сповзла з ліжка та шепочу, що дуже його люблю. Посміхаюся та намагаюся відгадати, що йому сниться.

Я розмовляю з ним, торкаючись долонею його щоки та проводячи товстим пальцем по малесенькому носику. Він любить, коли я повільно лоскочу його ніс. Він посміхається. Одразу ж усі незрозумілі слова зникають і він засинає далі. Я ще декілька хвилин милуюся тією посмішкою, а потім вже йду... йду до коханої, лягаю поряд та знову намагаюся заснути вдивляючись у стелю.

Та цієї ночі він мовчить. Мовчить, неначе спить солодким сном і все на світі йому здається неважливим. Натомість його шепіт змінив невідомий стукіт, з інтервалом в декілька секунд. Як ніби маятник годинника — цок... цок... цок... цок...

Знайшовши в собі сили, я підвівся й рушив до його кімнати, намагаючись не зачепити колиску доньки, яка міцно спить. З кожним кроком звук ставав дедалі гучніше, але як тільки-но рука торкнулася ручки дверей, все стихло. Я відчинив й зайшов у середину. Він міцно спав, час від часу тяжко видихаючи. Все добре.

Я повернувся у ліжко та знову витріщився у стелю. Стеля мовчить. Скільки всього вона може розповісти? Скільки рук торкалося її до того, як вона набула свого істинного вигляду? Її історія цікава, але тиха. Така ж тиха як і сьогоднішня ніч. Навіть вітру не чутно. Це було б логічним поясненням ритмічного стуку. Як ніби гілляка по шиферному даху, стук... стук. Або ж хвіртка вікна будівлі, що знаходилася неподалік, стук... стук. Але ж ні, на вулиці спокійно. Що ж тоді породжує ці звуки?

У цій сердитій темряві знову намагаюся намацати стіни, щоб відшукати шлях до... звук знову лунає з його кімнати. Я йду. Відчиняю двері, і... тиша. Навколо лише тиша. Малий міцно спить, навіть не вимовляючи якихось слів. Він майже кожну ніч щось говорить. Але тут ключове слово «майже», тому не буду його тривожити, нехай спить.

Я повертаюся до ліжка, але зупиняюся на півшляху, чекаючи на...

«Стук... стук... стук... стук»

Я завмер, притулившись до стіни його кімнати. Звук то віддалявся, то наближався відбиваючи мені у скроні. Декілька повільних кроків назад, і я відчиняю двері кімнати.

Він “літає”. Його маленьке тіло, кидає з боку в бік, вдаряючи об стіни кімнати. Як ніби маятник, то вліво, то вправо.

Я кричу йому, вмикаю світло та намагаюся схопити, щоб припинити це, зупинити, врятувати... та його рухи стають дедалі швидшими, удари сильнішими. На шпалерах з’являються червоні плями та шмати шкіри з волоссям.

Стук... стук... стук... стук...

Він як не живий... як лялька, манекен, іграшка, яку гупають об стіну, щоб розплющити, розбити, зламати. Я бачу його очі, які крізь сон намагаються дивитися на мене. Його вуста... вони немов благають мене припинити це. Та я зупинився й стою, як вкопаний, бо ж тепер боюсь наблизитися.

Я припинив впізнати його. Я вже не бачив у нім своє дитя. Я почав боятися, почав боятися свого малого... точніше те, що від нього залишилося.

Стук... стук... стук... стук...

Бездиханний шмат тіла впав на підлогу. Скоріш за все, малий так і не прокинувся. Він так і не зрозумів, що з ним трапилося.

В кімнаті з’явилася дружина. Вона кричить, б’є мене в груди, намагається оживити його розтрощене тіло, цілує... розмовляє з ним. В її словах відчувається надія, але ні, він мертвий, і ніщо його вже не врятує. Вона бере його на руки а я продовжую непохитно стояти, як раптом — стук... стук... стук... стук...