Магнітна стрічка

Ви йдете темним тунелем, ваші кроки ламають кригу під вашими ногами. Ви намотуєте на котушку магнітну стрічку. Пахне пліснявою – як у вашій старій шафі.

— UeHPA3un6HuüIIInRx Hp0IIIyH33yhuHRü+3¢R, – лунає голос у вашій голові.

Ви докладаєте зусиль, щоб розосередитися. Тріск льоду під вашими ногами перетворюється на скрип паркету, стіни тунелю – на червоні завіси актової зали, світло наприкінці сліпить вам очі.

— Це правильний шлях. Прошу, не зупиняйтеся.

Ви не зупиняєтесь. Ви виходите на сцену з котушкою магнітної стрічки. Під вашими ногами лежить порожній чорний корпус касети.

***

Вам десять років. Учителька б’є лінійкою по столу.

— А тепер прочитай нормально!

Ви ковтаєте сльози й читаєте те, що бачите на сторінці.

— kyqud3uH3hPuüIIInu 3AçH3WA€…

***

Ви опускаєтеся нижче й нижче в колодязь. Мотузка тисне вам на стегна. Десь там хлюпає вода. У вас у руках котушка, магнітна стрічка веде вас кудись далі в глибину. Ви не бачите дна, однак мотузка вже не опускається. Вона скрипить, натягнута.

— H3dïü+3çR PYIIIAü+3qAnï – лунає голос у голові.

Ви довіряєте йому, тому ріжете мотузку. Червоні завіси ловлять вас у свої обійми.

***

Вам шістнадцять років. Ви стоїте на урочистій лінійці. З ґанку школи говорить огрядний чоловік. Сонце гріє вам чоло.

— Коли цей мудак зупиниться вже? – шепоче вам ваш друг.

Ви киваєте. Відчуваєте, що ноги вас уже не тримають. Сонце сліпить вам очі.

— III'Aç+u3AWHA3AIII0WYH030WyIIInRxy, — останнє, що ви чуєте, перш ніж впасти у безвість.

***

Ви сидите на сцені, ваш одяг білий від будівельного пилу. Ви перемотуєте магнітну стрічку в касетах на початок, тоді обережно розкладаєте касети за датами. Квітень 1995, жовтень 1998, червень 2007… Ви помічаєте касету, якої раніше не бачили. На ній стоїть вчорашня дата.

Ви ставите касету у програвач.

Чоловік на екрані незграбно поправляє свої окуляри в товстій чорній оправі. Його звати Джордж, він – голос у вашій голові. Ви не впевнені, чи завжди його так звали. Його губи ворушаться, однак ви нічого не чуєте. Хтось гучно й агресивно щось друкує на клавіатурі, однак жодної клавіатури ви не бачите. Аудіо й відео не синхронізовані. Джордж говорить, але чути лише напружене клацання.

«Вибачте», лунає у вашій голові. Ви не можете цього почути, ви не можете цього побачити, ви не можете цього прочитати, але ви знаєте.

«Вибачте». Ви бачите, як Джордж кричить, у паніці шукаючи ваші очі в камері. Клацання швидшає.

«Вибачте». На його очі нагортаються сльози, однак ви не можете сказати напевне, чи він плаче.

Запис уривається. Ви розумієте, що не даремно прийшли в це місце.

Ви притискаєтеся губами до екрана.

***

Вам двадцять років. Ви стоїте в коридорі, доки люди навколо метушаться.

— 3x1+, — ви читаєте табличку.

Медсестра смикає вас за руку – ви не рухаєтеся.

— 3ux1q, — ви читаєте табличку.

Повітря навколо меншає.

— Вихід, — ви читаєте.

Ви відчиняєте двері, і жар б’є вас в обличчя. Червоні завіси плутають ваші руки й ноги.

***

Ви дивитеся в темряву по той бік сцени, але світло прожекторів сліпить вам очі. Джордж плескає вас по спині й вкладає у вашу руку мікрофон.

— Дякую, — лунає його голос, хоч його губи кажуть «пробачте».

Він дивиться на вас востаннє й зникає десь за лаштунками.

Ви повертаєтеся обличчям до глядачів і починаєте говорити.