Знахідка

Здалеку здалось, що то пташеня. Інколи буває, що неоковирне чи особливо голодне, пнеться першим вихопити з дзьоба батьків соковиту пайку, але, ще сліпе і дурне, втрачає опору й летить у свій перший і останній політ. Однак, над бетонною доріжкою не хилитало кроною жодне дерево. Бідосю з гнізда могла вкрасти сорока чи ворона і згубити дорогою. Та, чим ближче я підходив, тим менше в блідому кавалку вгадувалось пташеня. Завелике.

Наступною привиділась кістка. Підсвідомо окинув оком поближні кущі на наявність бродячих псів, які полюбляють подібні малолюдні місцини. Ніде не помітив жодного руху — ні собачого, ні людського. Також не зміг швидко пригадати, коли взагалі тут в останнє бачив бездомних тварин. О пів на шосту ранку навіть вони ще додивлялись останні сни.

Метрів за десять я вже знав, що помилився. Предмет видавався скоріш м’яким і пластичним, ніж твердим і жорстким. Поряд з початковою цікавістю в животі зароджувалось неприємне відчуття тривоги. Мозку ніяк не вдавалось вихопити із глибин уяви щось притомне і годяще, чи, точніше, правдоподібне і притомне.

Хода з кожним кроком сповільнювалась, очі намертво присмоктались до знахідки, точно як зголоднілий малюк до солодкого соска матері. Щойно ноги перестали рухатись, а тіло нависло над предметом, як губи всохлись до неприємної твердої кірки. Спробував облизати, щоб зволожити, але рівносильно було робити штучне дихання триденному потопельнику.

Я знав, що то таке. Проте зиркнув праворуч і ліворуч у сподіванні побачити перехожого, щоб перепитати чи дійсно і він бачить те ж саме. Як кожного ранку вже бозна-скільки років, горизонт видався чистісіньким. Тож коліна самотужки зігнулись, надаючи можливість переконатись з ближчого ракурсу.

Серед холодного від ночі бетону лежав не менш холодний синюшно-сірий язик людини. Товстіший край, криво обірваний, взявся темним, злегка багряним на чорному. Запилюжена сіра поверхня під ним ввібрала трохи бурої барви. Мурахи, не зважаючи на ранню годину, діловито снували маленькими ордами довкола здобичі.

Лоб вкрився холодною росою, руки поважчали. Змусив себе підвестись на ватяних ногах і відійти на метр. Серце закалатало старим спрацьованим двигуном. Вже вкотре зиркнув навколо. Тепер аж ніяк не через спантеличення. Страх — єдине правильне слово, яке характеризує, що я тоді відчув. Не усвідомлював чи хочу, щоб вдалині хтось замайорів чи від появи людини похолов би на місці.

Я напружився. Не далі ніж вчора ввечері повертався додому цим же маршрутом. Після спортзалу мене зустріла темрява. За двадцять метрів жовтим дорогу поливали ліхтарі. Поодинокі автівки неквапливо минали ями. Світло ледь дотягувало до доріжки. Пам’ять на відріз відмовлялась відкопувати зі сховків спогад, чи стояв хтось обабіч, зривався десь крик чи бодай стогін.

Усвідомлення виплескувалось поволі. Посеред доріжки, якою я ходжу з роботи і на роботу, лежав язик людини! Десь попереду могли лежати й інші частини. Незважаючи на темінь, впевненість була цілковитою — ще вчора там нічого не було, бо я б неодмінно у нього вступив. Шматок плоті з’явився між часом як я прямував з роботи, і шляхом до праці.

Хоч це і малолюдне місце, але геть не безлюдне. Ще вчора я міг наткнутись на запізнілого, на перший погляд, перехожого. І хто скаже, чим би ця зустріч закінчилась? Лоскіт неприємно ковзнув горлом, груди стиснуло.

Ранковий спокій розірвало різке виття. Воно линуло з боку центру. За кілька миттєвостей з-поза багатоповерхівок виринув блискучий поліцейський автомобіль. Незважаючи на повну відсутність транспорту, маячки ввімкнули. Автівка швидко пронеслась повз. За нею почулись і інші сирени. Очевидно, що так їздять тільки, коли сталося щось дуже погане. Коли знайшли понівечений труп. Навздогін мчали швидка і ще кілька поліцейських.

Від того видива накотило гнітюче пригнічення і страх жахливого викриття, що чекав, вірогідно, ближче до кінця доріжки. Вдалині стало помітно кілька фігур, що поквапливо чимчикували мало не зриваючись на біг у напрямку, куди поїхали стражі порядку. Роззяви стерв’ятниками зі усіх усюд злітались на стерво.

Я ж і далі перебував як у тумані. Потім треба на цим добряче подумати. Але в той момент я вчинив єдину правильну річ — дістав хустинку, підняв язик і розтер пляму підошвою черевика. Продовжив крокувати. За десять метрів тягнувся порослий чагарником рівчак. Туди непомітно скинув ношу.

Треба добряче подумати, бо не можна дорогою додому губити частини, заради яких власне все затівалось. Їх не так багато, щоб ними розкидатись. Геть мало. Геть.