Омана

…те що привидиться тобі у сутінках – це  і є невтілене безумство…

Автор Невідомий

Безодня пітьми говорить голосами – буває вони скиглять, а іноді – молять, але в більшості випадків – голосно сміються. Тимофій, добре їх чув, коли проходив повз картину, подарованому йому на шістдесятиріччя. Вона висіла в коридорі, напроти глухої стіни, і чорні очі панянки на полотні, нагадували йому саму смерть. То була робота невідомого автора і зображувала вона оголену жінку, із довгими косами, в долині химерних квітів. За кожним суцвіттям ховався чорт і гріх, що тягнув її до пилини- оману.

– Я її боюся! – зауважив похилий чоловік зіпершись на дерев’яну патерицю. – Він прижмуреним оком спинився на граційному русі жінки, що дивилася уважно на нього . – Хочу позбутися цього полотна –віднесу до сміттєвого баку. Що думаєш?! – запитав старенький у своєї дружини, що несла у руках польові квіти. Літня пані, повернулась із невеличкої прогулянки  і була дещо виснаженою від спеки, та дрібних комах що впивались у її шкіру.

– Ти якось упереджено ставишся до цієї картини. Облиш! Вона нікому не заважає – навпаки, доповнює шпалери і той старий комод в кутку – засміялась жінка і постукала по плечі зморшкуватою рукою, свого дещо  серйозного чоловіка. Її очі заблищали тією ж, дитячою безпосередністю, що і тридцять  років назад. І сама вона нагадувала сонячну кульбабу, що летить  пухом до горизонту літа.

Тимофій, поправив окуляри на  блідо-блакитних очах, та притулився вухом до стіни .  За нею щось ховалось; пересовувалось із місця на місце і гарчало, як голодний вовкулака на повний місяць. Від здивування дідусь аж, відкрив свого беззубого рота.

– Христино..! Ось..! Чуєш..? – приголомшений закричав він, своїм хрипким голосом і чимдуж відсторонився від моторошного ведіння. Оголена панянка, безсоромна і біснувата, сміялася над ним: стоячи у полоні цвіту лугових трав і чарівного світла.

– Ти чого? – перепитувала його дружина, п’ятий  раз за пару хвилин, але старенький отетерів, осліп, та став глухим. Він не давав реакції на жоден зовнішній фактор.

– Пане Тимофію,  може вам принести заспокійливих пігулок і склянку води? – забідкалась сусідка Ганна, переглядаючись із Христиною. Дружина не знала, що і робити, поки у коридорі не з’явився чорний кіт і не приніс на хвості маленького чорта. Капці від покійника Мефодія, прийшли самі до проклятої картини і завели свій танок.

– Таке привиділось. Та смуглява панна – відьма! Христю, спали те полотно. Шпалери! Так, шпалери їх потрібно здерти зі стіни. І кіт чорний –прожени, а капці поклади до землі,…там їм і місто. – Старенький,  позбувся здорового глузду і тепер марив чимось своїм.

– Що ви таке говорите? Ходімо, до яблуневого саду – там відпочините, почуєте спів пташок, зберетесь із думками! – невпевнено перехопила на півслова Ганна і викликала в старенького лютий супротив.

– Ану, пішла геть звідси – товстозада! – сердито буркнув чоловік і показав рукою на двері. Його охопила всепоглинаюча злість і він дозволив собі плюнути на підлогу.

– Схаменися! – зупинила його Христина і вхопила під руку, та потягнула до опочивальні, закривши собою розгублену сусідку.

– Прокажена, вусата, тітонька. Вона нічого неварта! Після того, як помер її чоловік – Мефодій, стала іншою… Може він і помер по її вині. Вона могла його розчавити у вісні. Дев’яносто кілограм щастя – мало хто витримає. – Тимофій, не зупинявся у своїх здогадках і не гребував святим. –А може вона його з’їла? – продовжував він…

– У неї цукровий діабет і проблеми із нирками. Ти не повинен цього говорити і навіть гріх про таке мислити. Тобі б, не заважало вибачитись перед нею.

– Ні!

– Ти ставиш мене у кепське становище. Що то за нісенітниця, із настінною картиною? Я буду з тобою чесною, – твоя душевна хвороба розвивається із шаленими темпами. – Констатувала дружина, розстеляючи ліжко.

Близько восьмої години вечора, Тимофій прокинувся від надокучливого чавкання, що доносилося із-за дверей його кімнати, – хтось, поїдав щось величезне. Старенький охопив поглядом ліжко – нікого не було. Цей вечір приближав літню грозу і блискавки із далеку, були беззвучними.

– Мій солоденький! – почулося в коридорі, – цей голос належав Ганні. Тимофій, відчинив двері і побачив пишнотілу сусідку, що пожерла свого чоловіка. Вона була голодною і дикою.  По її руках розтікався людський жир, а гора кісток діставалася стелі.

Та омана, як білий туман забирала розум, а скалічене тіло залишала на підлозі, для вибагливих чортів.