Зо всім

Небо пурпурове, мов нарив, гуде в скарзі. Настя спиняє ровер і виймає один навушник — от чорт, вона мала помітити. Що спеку раптом розбавив вологий вітер, що небо вже не таке ясне... помітила — коли розвернулася й побачила за спиною тучі.

І де її застало? Звичайно ж на околиці. На самому повороті, у проміжку між містом, дачами й селами. Великі краплі плямують асфальт довкола. Настя задкує до узбіччя. Доїхати до найближчої зупинки вже не встигне, лишається сподіватися, що якийсь автобус побачить її та спиниться.

Вітер шумить густим листям над головою, ходить кущами за спиною, тож не одразу помічається, як шум стає сильніше. Поки щось не хапає Настю за плече.

— Нє стой в грозу пуд дєрєвом! Пушлі.

Хутко обертається. Бабуся спускається пагорбом і махає рукою іти слідом. Унизу — хата. З невеличким двориком, білими мереживними завісками на вєранді й рудим котиком на порозі. Прямо як у баби Домініки в селі, ще й не білена, а в такому ж старому поліському стилі, пофарбована червоним, жовтим і зеленим.

За спиною знову вдаряє грім, і Настя раптово оговтується — із залізним ровером під деревом, в грозу!? Поспіхом дістає з кишені телефон й вимикає його. А тоді котить переднє колесо стежкою між високої трави, що хилиться за вітром.

Бабу звуть Ліда, війни не застала, але бачила, як прийшли совіти. Дочки повиходили заміж, одна в Луцьку, друга десь під Хмельницьким, син тут недалеко з невісткою в селі побудували хату...

Затишна темрява вєранди пахне мукою і пліснявою. Маленький простір темний і захаращений — добре, хоч двері відкриті, можна напуватись повітрям і дивитись на негоду... 

Ровер обпертий об стіну; струмочки стікають зі стріхи; котик пішов кудись углиб хати, на місці, де він сидів, вже збирається калюжа води, ряба від періщення.

Прямо над головою страшно розриває небо.

Стара табуретка під Настею неспокійно поскрипує. Тут, звичайно, ліпше, ніж назовні, але навряд чи десь за димарем сховався громовідвід... Баба Ліда знову здригує плечима — так, наче перекочує спиною невидиму кулю, вже втретє чи вчетверте за весь цей час — і йде до шафок у кутку. Вертається з великою свічою у руках.

— Громніца, — каже. — Ото кагда на Стрітеннє посвятіть, то всякую бєду атвєдьот, всякую біду...

І далі, про те, як святила мати, чи як вкладали у руки запалену хворому батькові, думаючи, що віддає душу, а той за кілька день оправився й жив ще десяток років... Щемлива тривога десь у грудях потроху відступає. Щось у манері, якою вона говорить, настільки заспокійливе... і знову згадується баба Домініка, з її «вимє» замість «вим'я», чи як казала «бараболя» на картоплю...

Громніца тепер запалена на кухонній тумбі, та баба Ліда повертається до шафки.

— Я багато посвятіла ото, а дзєті так і нє приєхалі, то ти забірай, завше прігадзіться.

Оберемок свічок, чотири чи п'ять, обв'язані жовтою стрічкою. Настя відводить погляд назад у двір — незручно якось, та й забуде вона за ті свічки, покладе у шухляду й лежатимуть там роками... Та баба Ліда протягує їх ближче:

— Бєрі, бєрі, нє стєсняйса.

— Дайте мені тоді одну...

— Та нє, нашо мнє столькі, родічам аддаш, в цябє навєрно бацькі в церкву ходят, цьоці? Всігда, всєгда прігадіца. Бєрі всьо, з лєнточкой бєрі, бєрі зо всім...

Ще більше ніяковості наповнює повітря, змішується із запахом дощу. Настя непевно простягає руку, проте баба Ліда крепко вкладає в неї оберемок.

До кінця негоди вони сидять майже в тиші. Заледве грім починає звучати віддалено, а краплі — рідішати, Настя дякує, підбирає ровер і спішить податися з хати. Це й так було надто довго, та ще й у чужої людини, добре, звичайно, що не серед роздоріжжя, та все ж...

Коли спиняє ровера наступного разу, місто вже видніється на горизонті, проте Насті хочеться перепочити. Напевно, засиділа шию на тому табуреті, згорблена, чи може десь продула...

Величезна баюра на узбіччі заповнена, наче озеро. Настя хилиться над нею — і справді, видно як у дзеркалі. Крона дерева рухлива, мов жива, і чорна від тіні, проте, пронизана згадкою, Настя піднімає очі додолу й бачить чисте небо над головою...

Дивиться назад в калюжу. Власне обличчя тепер затінене в сяйві неба. Цівка струму пронизує задню частину шиї, правіше, і Настя здригує плечима, наче перекочує щось лопатками.

Точно застудила.