Лісса

Я здригаюсь, розплющую очі – темно, тихо. Так повинно бути в палаті, де лежить хворий на сказ. Син, він нарешті заснув. Тендітне тіло семирічного хлопця оперезане крапельницями, нашпиговане седативами. Зараз він виглядає майже здоровим, тільки трохи зблід, спітнів, наче просто застудився, наче зовсім не хворий на сказ. З рота виривається відривне хрипке дихання, з кутиків губ стікає біла пінна слина. Кілька годин спокою для нього, а тоді знову почнуться напади, конвульсії, зціплювання зубів, стогін. Кожен спазм спотворює його обличчя, кожен звук змушує його мотати головою з такою силою, що здається вона от-от відірветься. Якби не ремені на зап’ястях, він вже видряпав би собі очі від найменшого проблиску світла, який потрапляв у двері, коли до палати хтось заходив.

Хлопчику мій, як мало від тебе залишилося, але ти завжди був сміливим, ніколи не хотів засмутити маму. Навіть тоді, коли тебе під пахвою вкусив вуличний пес, ти змовчав, сам промив рану, сам її обробив, але цього виявилося замало. Без вакцини ти був приречений.

– Чим ближче укус до голови, тим швидше минає інкубаційний період, тим швидше вірус рабіеса вражає центральну нервову систему. Смертність від сказу стовідсоткова, а лікування покликане лише на послаблення страждань пацієнта, – сказав лікар, коли через тиждень після укусу в синові почали відбуватися зміни. Слова лікаря про діагноз, про стовідсоткову летальність встромилися мені в мозок розпеченою спицею.

– Може треба дорожчі ліки? Це не проблема, у нас гроші є.

Я ридала, але лікар тільки хитав головою. Я не могла повірити, що у світі, де люди літають у Космос, розщеплюють атоми, може бути така доісторична смертельна хвороба. Це не онко, не СНІД, з якими люди можуть жити ще довгий час. Сказ вбиває швидко, але для жертви процес помирання тягнеться нестерпно довго, супроводжуючись осатанілими болями у м’язах, кістках, мозку.

– Ма, ти тільки не переживай. От побачиш, доки нам летіти на море, вавки загояться, – заспокоював він, побачивши у мене сльози.

Вірус дуже швидко розвивався. Того ж дня, як ми здали аналізи, нас поклали на стаціонар. Тоді проявилася “фірмова візитівка” сказу. Щойно я налила синові води до чашки, він підхопився, з виряченими очима дивився на рідину, роблячи ковтальні вдихи ротом. Коли я піднесла чашку до його рота, він насилу торкнувся губами води, але вона одразу вся потекла по підборіддю.

– У хлопця друга стадія – збудження. При спробі напитися у нього стискаються м’язи гортані, язиковий нерв мимоволі змушує язик виштовхувати воду назад. Киньте марну спробу напоїти його, ми вводитимемо соляний розчин внутрішньовенно, щоб не було зневоднення.

На шостий день син почав видавати звуки, схожі на мавпяче угукання, на жаб’яче кумкання, очні яблука змістилися вперед. Його кінцівки рухалися непередбачувано, кілька разів він намагався мене вкусити.

– Через день-два у нього почнеться третя стадія – параліч, тоді він трохи заспокоїться, вам може здатися, що хлопець одужує, але не тіштеся порожніми сподіваннями, то злоякісний стан, – пояснював лікар, наче розповідав про стадії цвітіння кульбабки. Мерзотник! Всі медики мерзотники, дослідники, науковці – покидьки, які не змогли винайти ліків проти сказу, а тепер просто заявляють, що мій син переходить в стадію паралічу.

Я не допущу цього!

Темна палата, тихе хрипіння. Ремені з рук зняті, син мирно спить, смокче великого пальця як в дитинстві. Я не змогла відучити його від цієї звички. Беру подушку із сусіднього ліжка, накриваю його обличчя. Дві секунди не відбувається нічого, а тоді він скидає руки вгору, б’є по ліжку ногами, тіло звивається, але я не відпускаю, тисну дужче, бачу як на білій наволочці розповзаються маленькі мокрі плями від моїх сліз, натискаю ще сильніше. Перед тим як обм'якнути, син чіпляє мою щоку нігтями, залишаючи останню відмітину про себе.

Я здригаюсь, розплющую очі – темно, тихо. Так повинно бути в палаті, де лежить хворий на сказ. У мене ще перша стадія – стадія провісників, але ліссавірус вже розкрутив смертельний маховик. Син подряпав мені щоку нігтем, який обсмоктував уві сні, вірус зі слини потрапив у кров. Голова була забита думками про похорони, я забула зробити щеплення, а за тиждень було вже пізно.

Чи має людина моральне право забирати життя смертельно хворого? Я зробила вибір, припинивши синові страждання, але хто припинить мої?

Тиха, темна палата, а в ній людина, якій доведеться пройти всі кола пекла, щоб померти.


Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Перший етап: Команда Данте
Другий етап: Команда Геральта
Історія статусів

15/05/21 15:46: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
17/05/21 02:15: Грає в конкурсі • Перший етап
23/05/21 20:00: Грає в конкурсі • Другий етап
30/05/21 20:00: Фіналіст • Фінал