Чи єсть у Бога люте зло, щоб у тій хаті не жило?

Головному редактору газети

“Сільські вісті”

Сопотюку Сергію Івановичу

робкора

Лісового Петра Андрійовича

ДОПОВІДНА

Другого березня мене разом з загоном у кількості сімнадцяти червоноармійців, трьох комісарів ОДПУ було відправлено у село Сінне для пошуку зниклого командира загону.

Загрузаючи у багнюці, ми увійшли до тихого села, де навіть горобці не цвірінчали. Червоноармійці по двоє стали оглядати хати.

Мор, селом пройшов страшний мор, – це перше, що спадало мені на думку. Попід тинами лежали людські худющі тіла, вмерзлі в землю, наче вмуровані. У порожніх хатах рипіли двері, з них вискакували солдати, затискаючи руками носи. Бувалі, досвідчені вояки, але в очах їхніх стояв дитячий переляк, вони кидали тільки коротке: “пусто”. Ми просувалися вглиб села, не зустрічаючи жодної живої душі.

З чергової хати вибіг червоноармієць, впавши навколішки, почав блювати. Крізь рохкаючі звуки ми розібрали тільки: “не піду, більше не піду туди…”. Комісари дістали нагани, самою рукою головний наказав мені йти за ними.

Звичайна сільська хата-мазанка під очеретяною стріхою, давно не білені стіни потріскалися як шкіра навогні. Першими увійшли комісари, я – за ними. Знадвору ми потрапили в сутінь з застояним повітрям комори. Перш ніж очі звикли до мороку ми почули шарудіння – в хаті хтось був, точно. Комісари наосліп виставили нагани.

– Не рухатись!

Очі поступово звикали до темряви, в міру розглядання приміщення я відчував як слабнуть ноги, відмовляючись тримати тіло. За дерев’яним столом сиділо двоє: чоловік з кошлатими вусами, обабіч нього – дитина. Зі схудлого обличчя зійшли всі риси, я не міг розібрати дівчинка то чи хлопчик. Господар тільки на мить зиркнув на нас, продовжуючи годувати дитину юшкою з глиняної миски. Поруч з мискою, паруючи, стояв горщик з варивом.

– Прикусюй. Прикусюй очеретяником, тоді не так нудитиме, – шепотів чоловік дитині, простягаючи коржики болотяного кольору.

 На цвяху, вбитому у стіну висіла командирська шинель. Старший з трійки підскочив до селянина, тицьнув наган в носа.

– Де взяв? – кивнув на шинель. Господар мовчав, тоді комісар перевів пістолет на дитину.

– Зняв, – прохрипів селянин.

– З кого? З кого ти її зняв, куркульський недобиток?! Кажи, бо прострелю їй голову.

Господар, човгаючи, пройшов до кутка, відкрив у підлозі ляду, спустився драбиною. Трійця стояла нерухомо, зазираючи в темну пащеку льоху. За хвилину звідти почулося шарудіння, нагору вилетіла відрубана рука, біла, з почорнілою, засохлою кров’ю в місці відрубу. Комісари відсахнулися, слідом з темряви вигулькнула друга, така сама рука, тільки без пальців. Вона глухо гепнулася об дерев’яну підлогу.

– Це шо таке? – питав невідомо в кого старший.

– Господи-боже мій, – прошепотів інший комісар, коли до його ніг підкотилася відрізана голова, викинута з льоху. У застиглому обличчі з неприродно відкритим ротом, закоченими під лоба очима ми впізнали командира загону.

Мій язик прилип до піднебіння, шлунок стиснувся, я відвернувся, щоб не вивернуло. Поглядом вихопив дитину, яка діставала з горщика щось біле, довгасте, схоже на палець. Огидний голос в голові репетував: “Вони його з’їли! Люди з’їли людину”.

Першим з заціпеніння вийшов старший комісар. Підскочивши до льоху, випустив усі набої в темряву, яка ховала селянина з рештками тіла командира. Вихопивши у підлеглого наган, так само висадив барабан у дитину за столом. Тоненьке тіло заклякло з широко розплющеними чорними оченятами, спершись спиною об стіну. Ручка, яка тримала зварений палець командира впала на стіл, не встигнувши піднести харч до рота. Коли постріли припинилися, хата застигла у цілковитій тиші, в повітрі танули хмари порохового диму, обличчя комісарів зблідли як у тієї відрубаної голови.

– Спалити тут усе, – витиснув старший.

То була остання хата, до якої ми заходили.

Селянина з дитиною я бачив кілька хвилин, але їхні змарнілі обличчя щоночі повертаються мені уві снах. Чоловік постійно говорить: “дивися, що наробила ваша народна власть”, а дитина скімлить мов кошеня: “їстоньки, хочу їстоньки”. Я нічого не можу їм відповісти, бо рот набитий вареним м’ясом з горщика на їхньому столі. Я більше не можу, це нестерпно.

Якщо пекло існує, воно у тому селі.

Після повернення з Сінного комісари отримали нагороди, солдати один за одним почали вішатися, стрілятися або потрапляли до божевільні. 

Мене змушують писати статтю про кровожерливих куркулів. Я не можу цього написати.

Враховуючи все вищевикладене, прошу звільнити мене з посади робкора від 22 березня 1933 року у зв’язку з моєю смертю, яка настане одразу після крапки в цьому листі.


Знаходиться в групах

Прийом оповідань: Допущені на конкурс
Перший етап: Команда Геллбоя
Історія статусів

15/05/21 15:31: Прийнято на конкурс • Прийом оповідань
17/05/21 02:15: Грає в конкурсі • Перший етап
23/05/21 20:00: Грає в конкурсі • Другий етап
30/05/21 20:00: Вибув з конкурсу • Другий етап