Талановитий Психопат
Головному редактору газети
“Сільські вісті”
Сопотюку Сергію Івановичу
робкора
Лісового Петра Андрійовича
ДОПОВІДНА
Другого березня мене разом з загоном у кількості сімнадцяти червоноармійців, трьох комісарів ОДПУ було відправлено у село Сінне для пошуку зниклого командира загону.
Загрузаючи у багнюці, ми увійшли до тихого села, де навіть горобці не цвірінчали. Червоноармійці по двоє стали оглядати хати.
Мор, селом пройшов страшний мор, – це перше, що спадало мені на думку. Попід тинами лежали людські худющі тіла, вмерзлі в землю, наче вмуровані. У порожніх хатах рипіли двері, з них вискакували солдати, затискаючи руками носи. Бувалі, досвідчені вояки, але в очах їхніх стояв дитячий переляк, вони кидали тільки коротке: “пусто”. Ми просувалися вглиб села, не зустрічаючи жодної живої душі.
З чергової хати вибіг червоноармієць, впавши навколішки, почав блювати. Крізь рохкаючі звуки ми розібрали тільки: “не піду, більше не піду туди…”. Комісари дістали нагани, самою рукою головний наказав мені йти за ними.
Звичайна сільська хата-мазанка під очеретяною стріхою, давно не білені стіни потріскалися як шкіра навогні. Першими увійшли комісари, я – за ними. Знадвору ми потрапили в сутінь з застояним повітрям комори. Перш ніж очі звикли до мороку ми почули шарудіння – в хаті хтось був, точно. Комісари наосліп виставили нагани.
– Не рухатись!
Очі поступово звикали до темряви, в міру розглядання приміщення я відчував як слабнуть ноги, відмовляючись тримати тіло. За дерев’яним столом сиділо двоє: чоловік з кошлатими вусами, обабіч нього – дитина. Зі схудлого обличчя зійшли всі риси, я не міг розібрати дівчинка то чи хлопчик. Господар тільки на мить зиркнув на нас, продовжуючи годувати дитину юшкою з глиняної миски. Поруч з мискою, паруючи, стояв горщик з варивом.
– Прикусюй. Прикусюй очеретяником, тоді не так нудитиме, – шепотів чоловік дитині, простягаючи коржики болотяного кольору.
На цвяху, вбитому у стіну висіла командирська шинель. Старший з трійки підскочив до селянина, тицьнув наган в носа.
– Де взяв? – кивнув на шинель. Господар мовчав, тоді комісар перевів пістолет на дитину.
– Зняв, – прохрипів селянин.
– З кого? З кого ти її зняв, куркульський недобиток?! Кажи, бо прострелю їй голову.
Господар, човгаючи, пройшов до кутка, відкрив у підлозі ляду, спустився драбиною. Трійця стояла нерухомо, зазираючи в темну пащеку льоху. За хвилину звідти почулося шарудіння, нагору вилетіла відрубана рука, біла, з почорнілою, засохлою кров’ю в місці відрубу. Комісари відсахнулися, слідом з темряви вигулькнула друга, така сама рука, тільки без пальців. Вона глухо гепнулася об дерев’яну підлогу.
– Це шо таке? – питав невідомо в кого старший.
– Господи-боже мій, – прошепотів інший комісар, коли до його ніг підкотилася відрізана голова, викинута з льоху. У застиглому обличчі з неприродно відкритим ротом, закоченими під лоба очима ми впізнали командира загону.
Мій язик прилип до піднебіння, шлунок стиснувся, я відвернувся, щоб не вивернуло. Поглядом вихопив дитину, яка діставала з горщика щось біле, довгасте, схоже на палець. Огидний голос в голові репетував: “Вони його з’їли! Люди з’їли людину”.
Першим з заціпеніння вийшов старший комісар. Підскочивши до льоху, випустив усі набої в темряву, яка ховала селянина з рештками тіла командира. Вихопивши у підлеглого наган, так само висадив барабан у дитину за столом. Тоненьке тіло заклякло з широко розплющеними чорними оченятами, спершись спиною об стіну. Ручка, яка тримала зварений палець командира впала на стіл, не встигнувши піднести харч до рота. Коли постріли припинилися, хата застигла у цілковитій тиші, в повітрі танули хмари порохового диму, обличчя комісарів зблідли як у тієї відрубаної голови.
– Спалити тут усе, – витиснув старший.
То була остання хата, до якої ми заходили.
Селянина з дитиною я бачив кілька хвилин, але їхні змарнілі обличчя щоночі повертаються мені уві снах. Чоловік постійно говорить: “дивися, що наробила ваша народна власть”, а дитина скімлить мов кошеня: “їстоньки, хочу їстоньки”. Я нічого не можу їм відповісти, бо рот набитий вареним м’ясом з горщика на їхньому столі. Я більше не можу, це нестерпно.
Якщо пекло існує, воно у тому селі.
Після повернення з Сінного комісари отримали нагороди, солдати один за одним почали вішатися, стрілятися або потрапляли до божевільні.
Мене змушують писати статтю про кровожерливих куркулів. Я не можу цього написати.
Враховуючи все вищевикладене, прошу звільнити мене з посади робкора від 22 березня 1933 року у зв’язку з моєю смертю, яка настане одразу після крапки в цьому листі.
