Хуйова баба Маринка

Баба Маринка зайшла у фейсбук похвастатися гарненько посортованим сміттям. Цілий день розбирала. Вийшовши на пенсію, вона дуже захопилася екологічною темою. «Берегти природу — важлива справа», — погоджувалася з нею «названа онука» Олька. 

Сфотографувавши розкладені по номерах баночки, пластик, шарудівки, вона виклала два вдалі ракурси. Тільки на посилку баба брала печиво в цупких кольорових пакетиках, які не переробляються. Домашнє до тюрми дозволяли нечасто. Цього разу і собі лишила трохи, спробувати.

Склала сміття у два великі мішки і пішла до пункту прийому — здавати. 

«Зовсім на старості клепки лишилася, — коментували з лавки сусідки. — Ай чудна, а ще вчителька була». 

А вночі бабі наснився син. 

— Увесь у свого батька, так і закінчиш, як він, — сичала Маринка і забирала зі столу пляшку. 

— Ну хоч ти мозок не компостуй, — відповідав син, гупаючи по столу п’яним кулаком. 

— А ти хоч би раз собі з мамою побачення попросив, — через довгу паузу говорила баба. 

— Попросив би. Але хуйова ти мама, от що. Нормальна би не здала, — казав син і відвертався в пітьму.  

Баба вщипнула себе за руку — і прокинулася. 

Онуки бабині та їх мама після аварії в Польщу поїхали. Останній раз їх бачила скайпом два місяці тому. Лише Василина вже другий рік, хоч і на милицях, але в гості ходила. Баба життя їй врятувала, коли збив її син на своїй горе-машині майже коло самого двору. Не сина свого відмазувала, а жінці чужій зупинила кров і набрала швидку. Отак-от. 

— Ох, Василино, — казала баба, — чого ти ту Ольку свою клянеш? Діло молоде, нічого, що рано, головне — по любові. 

— Та що ти розумієш, у любові-то, — гірко зітхала Василина і додавала, вибачаючись: — лиш не ображайся. Але ти ж, Маринко, учителькою була, ви ж природу разом любите. Боюся я за неї, повпливай якось чи що?  

— Та що там учителька, — зітхала баба, — своє життя до пуття не довела, кого я і чого вже навчу? 

Уночі бабі Маринці снився екзамен в інституті. Вона знову бачила на великій дошці задачі, креслення та формули, але нічого не розуміла, бо все життя була вчителькою літератури. І коли настала її черга відповідати, викладачка з великою чорною гулькою на голові спустила окуляри, подивилася на Маринку і сказала: 

— Хуйова ви, бабо Маринко, вчителька. Подивіться на себе. Чого ви можете дітей навчити? 

Баба Маринка вщипнула себе за руку раз, вщипнула другий — аж до синця — і прокинулася. 

Вранці попоралася у хаті, зробила їсти, вдень сплела рукав на светрика, збилася у візерунку — та й розпустила. Подзвонила Василині, написала Ольці у вайбері, перевірила сторінки онуків в інстаграмі. «Або закрили щось від мене, або таки перестали матюкатися, чортенята», — зраділа баба. Потім почитала улюблених віршів, подивилася вечірні новини та пішла перевіряти, як поживає фейсбук. 

Під сотнею сердечок і схвальних коментарів якийсь малолітка з френдів Ольки написав: «А оті кольорові пакетики взагалі-то не переробляються. І одноразові стаканчики теж можна було не купувати». Баба подумала написати щось на своє виправдання, але зітхнула та пішла спати. 

А вночі бабу оточили звірячі морди. 

— Одноразові стаканчики і правда можна було не купувати, — похитала головою дівчинка у масці лисички. 

— І без оцих шур-р-р-шиків можна було обійтися, — гаркнула лисичка в костюмі дівчинки. 

— Ху-у-у-уйова ви, бабо, екоактивістка, — підхопив великий чорний вовк у смугастій, а-ля тюрма, піжамі. 

Баба Маринка подумала: «Ох, і правда ж, могла обійтися», — і уявила, як її пакетик летить над містечком, потім над кладовищем, на мить чіпляється за хрест, летить далі, далі, у глибінь блакиті, в закучерявлені хмари, а потім повільно спускається, падає у воду і врешті застрягає в дупі нещасної річкової черепашки. 

Баба вщипнула себе за руку раз, вщипнула другий, вщипнула третій — з нігтями, щоб аж до крові. Але більше не прокинулася.