Квадратний Ромео
Це неможливо уявити, але Яков все ж встиг на той потяг. Він дуже сильно проспав, але спромігся швидко одягнутися та добігти до вокзалу. Яков прямував на щорічний дводенний ярмарок до сусіднього міста.
Потяг ще стояв, хоча хлопець вже запізнився на п’ятнадцять хвилин. Його привітала провідниця, та особливо не дивлячись у квиток, запросила до вагона. Це був звичайний сидячий вагон, зайнятий приблизно на одну чверть. Тому не було потреби сідати поруч з кимось - і цьому Яков дуже радів. У подорожах на велику відстань хочеш не хочеш, а в якийсь момент доводиться починати розмову зі своїм сусідом. І це може бути не завжди приємний досвід
У вагоні сиділи переважно люди похилого віку.
Вмостившись, він с задоволенням дістав книгу і вже відчував як проведе ці наступні дві години із твором свого улюбленого автора.
Яков прочитав вже десять сторінок, але потяг ще стояв. Потім ще десять - але нічого не змінювалось.
У вагон зайшов якийсь дід, на вигляд років сімдесят. Провідниця так само його привітала та запросила зайти. Він навіть не показав їй свій квиток, але вона його і не попросила.
— Це останній. — повідомила провідниця машиністу — Можна вирушати.
“На нього що, чекали?” — подумав Яков. — “Або на нас обох…”
Не пройшло ще й двох хвилин, як поїзд почав гурчати та незабаром почав їхати.
— Доброго ранку — чоловік якимось чином опинився вже поряд з Яковом. — Ви не проти якщо я сяду на проти вас?
— Так, авжеж — не дуже щиро відповів Яков, але його співрозмовник цього і не помітив. Здається плани побути у компанії з книгою накрилися так же швидко як і з'явились.
Чоловік сів, склав свій невеличкий багаж поряд із собою і почав дивитись у вікно - вже на пейзажі які почали пливти та змінюватися. Хлопець наслідував його приклад.
Через якийсь час Яков повернувся до книги. Відкривши сторінку на якій закінчив, він хотів продовжити читати. Але сторінки були пустими…
— А чи не зарано ти сів на цей потяг, синку? — спитав раптом його старий. Всередині хлопчини щось стислося — не від слів, а від погляду. Жовті очі пильно вдивлялися в нього
— Так… Звісно так, це мій потяг - відповів він - Але кажучи чесно все навпаки - я сильно запізнився. Я вже не очікував що встигну.
Старий все ще пильно дивився на нього. Яков вже не жахався, але все одно було неприємно.
— Навряд чи хтось на нього коли-небудь запізнювався. А от прийти раніше свого часу, то таке бувало. От як ти наприклад.
Яков нічого не зрозумів зі сказаного. Якась незнайома метафора або звичайна маячна старої людини. Хлопець склав долоні та продовжив дивитись у вікно. Книгу вирішив більше не відкривати - про всяк випадок.
Через якийсь час Яков заснув.
Прокинувся він через дві години, підвів очі - старий знов дивився на нього. Якова пересмикнуло від цього і книга, яка до того була у руці, полетіла на підлогу. Яков неохоче потягнувся за нею.
— Тобі більш не знадобиться ця книга. Там не читають
— Що?..
— Як і тій дівчині не знадобиться те люстерко, яке вона крутить у своїх руках. Мабуть, все ще сподівається там щось розгледіти.
Яков озирнувся і побачив дівчину приблизно свого віку. Вона була перелякана, з червоними від сліз очима. Мабуть, бачила не те що сподівалася, а той гірше — нічого, як Яков.
— Іноді людям дають с собою речі які вони люблять, але як бачиш в цьому дуже мало сенсу. - сказав старий втомленим і трохи сумним голосом.
— Слухайте, якщо чесно, за весь час що ви їдете зі мною, я не зрозумів нічого з того що ви говорите.
— Мабуть, ти не був готовий. Авжеж, як такі діти можуть бути готовими до цього. На відміну від цих стариганів та мене.
— Я збирався на той ярмарок і думав про нього майже увесь тиждень. Я був готовий дуже заздалегідь - почав казати Яков, вже починаючи сильно нервувати. - Припиніть говорити загадками!
— Друже, це не “ярмарковий” потяг. Це потяг до Чистилища.
Тепер він все згадав. Яков поспішав на вокзал і потрапив під колеса автомобіля коли перебігав дорогу. Потім все було як у тумані. Потім все темно. Потім цей примарний вокзал…
Він не був готовий до своєї смерті.
