Мамця

— Чим вона там займається? — попри обіцянку, не втримуюсь.

Дружина робить вигляд, що не помічає мій випад.

— Заважає? Зроби вигляд, що все добре. Це просто. Глибокий вдих, розслабляєшся. Нічого страшного. Все як завжди.

Передбачувана відповідь ще більше тисне на знервований розум.

— Слухай, ми домовлялись. І я шаную домовленості. Не піду з’ясовувати стосунки, але ж і ти можеш якось посприяти? Вплинути? Ви подруги, як-не-як. Попроси, щоб і та відповідала за слова! Дитячий садочок, чесне слово! Чи обіцянки діють тільки в один бік?

Розумію, що голос давно перетнув прийнятну межу гучності і нормальності тону. Розмова одразу переходить у фазу мовчанки з її боку. Затуляю рота, але вже запізно.

Прищурені очі, стиснуті до білизни губи, різкі цибаті рухи — знайомі ознаки близької сварки. Але, на диво, минається. Мовчки проноситься повз і хряскає дверима. Пішла до Мамці. Жалітись.

Намагаюсь сконцентруватись на телевізорі, але замість фільму перед очима безсовісно стовбичить Мамця. Ох, ця Мамця. Стара, єхидна курва пустила отруйне коріння і живцем висмоктує мир і затишок із сім’ї. Куди тягнуться бридкі, криві клешні, там зароджується морок і занепад. Всюди, куди влазить горбатий сопливий шнобель, залишаються зелені порепані кізяки. У кожному куті, у кожній шпарині, хоч вдень, хоч вночі, без неї не кує і не мелеться. У кожній дірці затичка.

Вистачило розуму пригріти, то тепер їж — не заляпайся. Але ж, хто тоді відав, що добра і мила пані Мамця, насправді схиблений монстр, готовий зжерти щастя власної дочки, а разом з нею і зятя? Невинні очка бігали підлогою, насправді, майстерно маскуючи гниле нутро. А солодкі слова вдячності — лиш брехливі помиї.

З кухні лине стримана розмова. Може Мамця щось і нашіптує, але дружина, слава Всевишньому, не ликом шита. Вміє поставити на місце. От тільки вигнати не може. Бо ж, Мамця. Куди її в ніч да на мороз? Як можна?

Була б воля, давно пішла попід тинами, подібно облізлій щурисі, якою вона в душі і була. А зубатих треба нищити. Щоб круглі невинні оченята вилітали з орбіт, коли бридкі головешки сплющуються під важкою ношею черевика.

Але обіцяв триматись. Не влазити в сварки, не вв’язуватись у бійки. Стара ж хитра. Вона провокує. То гаркає посудом посеред ночі, то варить якусь бридоту, що смердить на весь під’їзд, то перебирає наш одяг, коли ми відсутні. Випробовує, спонукає до конфлікту.

Подумки, зізнатись, я давно думаю її позбутись. Не виставити за двері, ні. А по-справжньому. Назавжди. Подібне находить на мене, коли ми залишаємось тільки вдвох. Що заважає зайти на кухню і тріснути по лисіючій головешці молотком? Не складно зробити вигляд, що та впала і об щось вдарилась. Або взагалі викинути з дванадцятого поверху. Може їй заманилось вікна помити з того боку? Хтозна, які божевільні думки зароджуються в запорошеному ненавистю і підлістю мозку.

Але бувають дні, коли просто не сила терпіти. Непереборна лють тягне в захаращене кубло. Навіть, попри дружину, яка постійно курсує між вітальнею і кухнею, втихомирюючи то мене, то Мамцю. Зупиняє тільки думка, що вона обов’язково кинеться захищати стару. А в запалі боротьби можна ненароком і її зачепити. В такому разі, Мамця б точно досягла мети. З її благословення наша сім’я б розвалилась.

Переважно через подібні роздуми я і пристаю на пропозиції врегулювання конфліктів. Бо не збираюсь поступатись старій смердючій шкапі. Принаймні, не збирався до сьогодні.

— Треба привідкрити вікно, — дружина проходить повз, до кватирки.

Мене ніби струмом б’є.

— Якого я повинен терпіти цей сморід? Ми ж домовлялись, що вона не варить свої ригачки по середах.

Підскакую з дивана і несусь на кухню. В коридорі фактично бачу завісу смердоти. Густу і ядучу. Залітаю і хапаю зі столу ножа. Погляд швидко впирається в Мамцю. Вона розпласталась на підлозі в густій темній жижі. Шкіра чорна, порепана, місцями відпала. Очниці запалі. Мамця мертва. І явно не один день.

Не вірю очам.

— Якого? — виривається.

Ноги підкошуються, в голові паморочиться. Вертаю у вітальню з наміром розпитати дружину, але не вичавлюю і слова. На дивані лежить тіло. Бридке, облізле майже до кісток. В моїй червоній футболці і темних шортах. Там лежу я.

— Заважає? Зроби вигляд, що все добре. Це просто. Глибокий вдих, розслабляєшся. Нічого страшного. Все як завжди.

Вона намагається посміхатись, але на щоках сльози. Вікно відкрите навстіж.