Друзі з дитинства

— Ну, то що робитимемо?

— Не знаю, я відмовляюся діяти. Тут діло — труба. Крім того, це ж ти накоїв, то сам і розбирайся! І припини гупати, бісить.

— Та чого ти? Я ж діяв у наших інтересах.

— Що, вибач? Це що ще за «наші інтереси»? Ти завжди тільки шкодиш, але аж ніяк не працюєш для спільного добробуту. Усі зі шкіри пнуться, аби вся система була злагодженою, проте ти постійно на одні й ті ж граблі наступаєш!

— Ноо, я думаєш для себе його знайшов чи як? Цей пеньок справді міг нас усім забезпечити, зробити життя приємнішим. Я ж знаю, як ти втомлюєшся і недосипаєш, як інші загинаються від літрів дешевої кави та напівфабрикатів. А він міг нарешті усе це змінити!

— І що? Сильно змінив? Проте звісно, тепер ми у в’язниці ох як суперово захарчуємося. Якщо це був твій план, тоді вітаю – тобі вдалося! Боже, усе як в дитинстві…

— Ну, може я й помилився знову, теж мені біда велика…

— Велика, моє золотко! Справді велика! Проте знаєш, що мене вбиває? Це те, що ти мене не покликав. Навіть більше того! Ти мене навмисне приспав, щоб тобі повилазило!

— Я… я не встиг правильно зреагувати і просто не хотів когось турбувати.

— Зате зараз турбот у нас немає, правда ж?! І досить уже гупати, задовбав!

— Чого ти кричиш на мене? Я взагалі-то нас захищав! Інакше хтозна, що б ця падлюка з нами зробила.

— А я навіть не знаю, що сказати. Ти ж мене ще при перших криках вирубив! Якби я там був, то не допустив би оцього. Навіть нічого проаналізувати не встиг, чорт.

— Вислухай мене, тоді горлань далі, окей? Ти ж знаєш, що він нас зраджував?

— Це тебе він зраджував, мені все одно. Та й взагалі, що з того? Ну хай собі б котився під три чорти, довбень такий. З ним так нудно було, що фу.

— Це ще не все. Я тебе не вперше вирубаю за останні декілька тижнів, бо… він став злим якимось, весь час кричав, легко дратувався, зривався…

— Стоп, що?! Ти мене присипляв, а я цього навіть не помітив? Ти взагалі хворе, чи що?!

— Я не хотів, щоб ти переживав. Ти в дитинстві усе так важко зносив.

— Ми вже не малі, і дитинство минуло. Те, що ти мене гасиш у важкі часи – то не добре! І досить уже гупати!

— Проте ти ж сам даєш мені тебе приспати! Я б не міг цього без твого дозволу. Ти хотів утекти – а я лише допоміг.

— Гаразд-гаразд, потім з цим розберемось. Може то зі мною через перевтому…

— Ми обидва знаємо, що це не через…

— ГАРАЗД!

— …

— Я зрозумів! Скінчив, психолог чортів?

— …

— Пробач. Тож що сталось?

— Він почав бити нас. Час від часу, проте… цього тижня майже кожен день. Деякі з наших серйозно постраждали, лататись було нелегко.

— І в один прекрасний день ти не витримав?

— Не витримав щось.

— Почекав, доки засне?

— Почекав трохи зовсім.

— І заколов у серце?

— Ні, перерізав горло ось тим-от ножем. Оно в кутку лежить.

— Ну звісно ж, звичкам не зраджують. Горло – класика. Усе, як у дитинстві.

—Точно так.

— А мені, виходить, усе це прибирати?

— Ну, якщо хочеш, я можу допомогти.

— Та ні, твоя емоційність і душевні пориви лише відволікатимуть. Тут холоднокровність і зосередженість треба. Та ще й твоє чортове гупання точно не допоможе справі.

— Знаєш, добре, що від замітання слідів ти ніколи не тікав.

— Так само, як і в дитинстві.

— Ага. Ну що ж, цей чоловік нас підвів, може інший…

— Не думай навіть! Ще цього не закопали, а ти вже іншого шукаєш. Дай хоча б перепочити. І не приводь уже якогось ідіота-аб’юзера.

— Але це мій улюблений тип!

— Теж з дитинства, як і всі наші біди.

— А що поробиш? Отакі ми з тобою, і таке наше життя.

— Ну все. Іди, Серце, вгамовуй вир своїх чуттів та перестань уже нарешті гупати!

— Якщо я перестану, то тобі теж торба ахахаха. Але добре, притихну трохи, щось я справді розійшовся. А тобі удачі у прибиранні, Розуме!

— Ага, без неї тут не обійтися. Добре, що вона з нами з дитинства.

— Справді. Із самого дитинства.